Стівен Кінг - Чотири після півночі

— Чому це збіса ні?

— Тому що потрібно хвилин сорок, щоб той засіб подіяв… і я дуже сумніваюся, що він подіє на всіх. Природна реакція розуму в стресовому стані на такі ліки — це опір, намагання захиститися від них. І нема абсолютно жодного способу побороти цю реакцію, Ніку… з точно таким же успіхом ви можете впливати на своє серцебиття. Що можна зробити, коли припустити, що знайдеться достатньо великий запас таких препаратів, це проковтнути летальні дози, перетворивши наш літак на Джонставн [177] Jonestown — місто в Гаяні, де 18 листопада 1978 р. під керівництвом свого лідера, комуніста-християнина Джима Джонса, 909 членів його секти «Народний Храм» вчинили «революційне самогубство», одночасно отруївшись ціаністим калієм. . Може, ми й пролетимо крізь цю проріху, але будемо мертвими.

— Сорок хвилин, — промовив Нік. — Господи-Ісусе. Ви впевнені? Ви абсолютно впевнені?

— Так, — твердо відказав Боб.

Браян подивився на той осяйний ромб у небі. Він водив «Боїнг» колами, і проріха знову опинилася на межі зникнення. Скоро вона повернеться… але вони не опиняться ближче до неї.

— Не можу в таке повірити, — важко промовив Нік. — Пройти через те, через що ми пройшли… успішно злетіти і подолати весь цей шлях… насправді знайти цю чортову штуку… і раптом з’ясовується, що ми не можемо крізь неї пройти назад, у наш час, тільки тому, що не можемо заснути?

— У будь-якому разі в нас нема сорока хвилин, — тихо сказав Браян. — Якщо так довго чекати, цей літак впаде за шістдесят миль східніше аеропорту.

— Там напевне є й інші аеродроми…

— Є, але жодного достатньо великого, який міг би прийняти літак такого розміру.

— А якщо ми пролетимо крізь неї, а потім знову повернемо на схід?

— Вегас. Але Лас-Вегас виявиться для нас поза досяжністю… — Браян кинув погляд на приладову панель, — менше, ніж через вісім хвилин. — Я вважаю, це мусить бути «ЛАМ». Аби туди дістатися, мені знадобиться щонайменше тридцять п’ять хвилин. І це абсолютно в обріз, навіть якщо вони дадуть нам прямий коридор і приберуть геть усе з дороги. Це дає нам… — він знову глянув на хронометр, — щонайбільше двадцять хвилин на те, щоб зараз з цим розібратися і пролетіти крізь цю діру.

Боб уважно дивився на Ніка.

— А як щодо вас? — спитав він.

— Що ви маєте на увазі — як щодо мене?

— Я думаю, ви військовий… але не думаю, що звичайний солдат. Натомість, можливо, «САС»? [178] «SAS» («Special Air Service») — заснована 1941 р. «Спеціальна повітряна служба», з 1947 р. — головний підрозділ Сил спецоперацій армії Британії.

Обличчя в Ніка напружилося.

— А якби я дійсно був кимсь таким, друже?

— Можливо, ви змогли б усипити нас, — сказав Боб. — Хіба людей у вашій спецслужбі не навчають таких фокусів?

Пам’ять Браяна майнула назад, до першого зіткнення Ніка з Креґом Тумі.

«Ви коли-небудь дивилися «Зоряний Шлях»? — запитав Нік тоді у Креґа. — Чудесна американська телепередача… І якщо ви, клятий ідіоте, зараз же не заглобите вашу пельку, я продемонструю вам своє володіння знаменитим Вулканським усипляючим придушенням містера Спока».

— А як щодо того, Ніку, — м’яко промовив він, — що в нас ніколи не буде більшої, ніж зараз, потреби в знаменитому Вулканському всипляючому придушенні?

Нік не ймучи віри переводив погляд з Боба на Браяна, а потім знову на Боба.

— Прошу, не змушуйте мене сміятися, джентльмени, — сказав він. — Від цього рука в мене розболиться ще гірше.

— Як це розуміти? — запитав Боб.

— Із седативними засобами я помилився, чи не так? Ну, дозвольте повідомити вам обом, що ви помиляєтеся щодо мене. Я не Джеймс Бонд. У реальному житті жодних Джеймсів Бондів не існує. Гадаю, Бобе, я міг би вбити вас ребром долоні по шиї, але, радше за все, просто залишив би паралізованим на все життя. Можливо, навіть не відключив би вас. А потім ось що ще. — Нік, трохи кривлячись, простягнув уперед свою швидко напухаючу праву руку. — Моя дійова рука долучилася до моєї недавно зламаної руки. Захиститися я, можливо, зміг би й лівою — від ненавченого опонента, — але те, про що ви говорите? Ні. Ніяким чином.

— Усі ви забуваєте про найважливіше, — промовив чийсь новий голос.

Вони обернулися. Лорел Стівенсон, бліда і виснажена, стояла в дверях кабіни. Вона, немов замерзаючи, притискала руки собі до грудей, обхопивши долонями лікті.

— Якщо ми всі відключимося, хто поведе літак? — спитала вона. — Хто поведе літак до Лос-Анджелеса?

Троє чоловіків безсловесно вирячилися на неї. Позаду них, непоміченим, знову вплив у поле зору той великий напівкоштовний камінь — проріха в часі.