Стівен Кінг - Чотири після півночі

І от тоді вже Боб Дженкінс шалено кинувся бігом по проходу, викрикуючи на всю силу своїх легенів:

— Ні! Ні! Ми всі загинемо, якщо ви полетите в неї! Повертайте назад! Ми мусите повернути назад!

Браян крутнувся в кріслі й зустрівся спантеличеними поглядами з Ніком.

Нік розстібнув на собі ремінь і підвівся.

— Це Боб Дженкінс, — мовив він. — Схоже, він накрутив себе до неабиякого нервового зриву. Продовжуйте, Браяне. Я його вгамую.

— Окей, — сказав Браян. — Просто тримайте його подалі від мене. Недайбо, він вхопить мене в якийсь недобрий момент і спрямує нас у край цієї штуки.

Він вимкнув автопілот і взяв управління «Боїнгом» на себе. Делікатно нахилилася на правий бік підлога, коли Браян почав підвертати літак до довгої, сяйливої продухвини попереду. Та немов плавом посунулася по небу, поки не перемістилася точно по центру перед носом «767-го». Тепер Браян розчув якийсь звук, що змішувався з дудонінням реактивних двигунів, — глибокий, пульсуючий гул, наче якийсь велетенський дизель на холостому ходу. Коли вони наблизилися до парової ріки — вона текла в ту діру, не з неї, тепер він це побачив, — Браян почав розрізняти спалахи кольорів, що пливли в ній: зелений, синій, фіолетовий, червоний, цукерково-рожевий.

«Це перші справжні кольори, які я побачив у цьому світі», — подумав він.

Позаду нього Боб Дженкінс промчав через перший клас, далі вузьким проходом, що вів до сервісної секції… і просто в чекаючі руки Ніка.

— Легше, друже, — заспокоював його Нік. — Тепер усе мусить бути гаразд.

— Ні! — дико виривався Боб, але Нік тримав його легко, як людина може тримати непоступливе кошеня. — Ні, ви не розумієте! Він мусить повернути назад! Він мусить повернути назад, поки не пізно!

Нік потягнув письменника від дверей кабіни назад, у перший клас.

— Ми просто сядемо тут, міцнісінько пристебнемося ременем, еге ж? — примовляв він тим самим заспокійливим, приязним тоном. — Бо може бути трішки трусько.

До Браяна голос Ніка долітав лише якимись слабенькими, розмитими звуками. Увійшовши в той широкий потік пари, що спливав у проріху в часі, він відчув, як велетенська, надзвичайно потужна рука вхопила літак і завзято потягнула його вперед. Браян вловив себе на тому, що думає про те витікання повітря під час рейсу Токіо — Лос-Анджелес, про те, як швидко воно виривалося з діри в герметичному корпусі.

«А тут ніби весь цей світ — чи те, що від нього залишилося, — витікає крізь цю діру», — подумав він, а потім раптом згадалася та дивна, зловісна фраза з його сну: «ТІЛЬКИ ЛЕТЮЧІ ЗІРКИ».

Проріха тепер висіла точно по носу «Боїнга» і швидко зростала.

«Ми проходимо, — подумав він. — Допоможи нам, Господи, ми дійсно проходимо в неї».

Боб не перестав відбиватися від Ніка і тоді, коли той, затиснувши його одною рукою в кріслі першого класу, другою намагався застібнути на письменнику ремінь безпеки. Боб був маленьким, сухорлявим чоловічком не більш як сто сорок фунтів вагою в намоченому стані, але паніка розпалила його, створивши надзвичайно важку проблему для Ніка.

— Все з нами буде цілком добре, друже, — примовляв Нік. Нарешті він спромігся заклацнути на Бобі ремінь безпеки. — Коли ми пролетимо крізь неї, хіба ні?

— Ми всі спали, коли вперше пролетіли, клятий ви ідіоте! — заволав Боб просто в лице англійцю. — Як ви не розумієте? МИ СПАЛИ! Ви мусите зупинити його!

Нік закляк, лише трохи не встигши рукою до власного ременя безпеки. Те, що сказав Боб, — те, що він намагався сказати перед цим, — раптом вдарило його, наче цеглою привалило.

— Ох, Боже милостивий, — прошепотів він. — Боже милостивий, про що ж ми думали?

Він виплигнув зі свого крісла і кинувся до кабіни.

— Стоп, Браяне! Завертайте назад! Завертайте назад!

Наближаючись до проріхи, Браян вдивлявся в неї, майже як загіпнотизований. Жодної турбулентності, але те відчуття велетенської сили, того повітря, що, немов потужна ріка, мчить у цей отвір, зросло. Він кинув погляд на прилади і побачив, що повітряна швидкість «Боїнга» стрімко підвищується. Та тут почав кричати Нік, а вже за мить він опинився позаду Браяна і вчепився йому в плечі, сам втупившись у проріху, що розбухала перед носом авіалайнера, виграючи в англійця на щоках і лобі дедалі густішими кольорами, роблячи його схожим на людину, яка в сонячний день задивилася на вітражне вікно. Те монотонне бриніння вже перетворилося на грізний громовий гуркіт.

— Повертайте назад, Браяне, ви мусите повернути назад!