Стівен Кінг - Чотири після півночі

— Куди ви зібралися?

— У Клівленд, — буркнув Боб і вирушив по проходу у хвіст літака, все ще намагаючись відстежити джерело того свого внутрішнього сполошного сигналу.

Браян відірвався очима від неба — в якому тепер знову з’явилися ознаки світла — достатньо надовго, щоб кинути погляд спершу на покажчик ІНС, а потім на коло на своїй мапі. Вони вже наближалися до дальнього пругу цього кола. Якщо та проріха в часі все ще тут, невдовзі вони її мусять побачити. Якщо не побачать, йому доведеться взятися за штурвал, повернутися назад і повторити це знову трохи іншим курсом, на трохи іншій висоті. Це зіграє пекельний жарт з їхнім запасом пального, який уже є вбогим, але, оскільки вся ця справа, мабуть, безнадійна, це не надто важливо.

— Браяне? — нетвердим голосом озвався Нік. — Браяне? Здається, я щось бачу.

Боб Дженкінс досяг хвостової частини літака, зробив розворот на місці й повільно, минаючи ряди порожніх крісел, вирушив по проходу назад. Проходячи повз них, він дивився на речі, які лежали на сидіннях, і на підлогу перед ними: сумочки… окуляри… наручні годинники… один кишеньковий годинник… пара подряпаних металевих серпиків, певне, набійки з підборів… зубні коронки… обручки…

«Щось тут не так».

Хіба? А чи насправді, чи це лише його перетруджений мозок люто дрочиться через ніщо? Ментальний еквівалент утомленого м’яза, який не перестає смикатися?

«Облиш це», — порадив він самому собі, але не міг.

«Якщо щось дійсно не до ладу, чому ти цього не бачиш? Хіба ти не розповідав хлопчику, що дедукція — це твоє м’ясо й пиття? Хіба ти не написав сорок детективних романів і дюжина з них дійсно є доволі добрими? Хіба Ньюґейт Каллендер [172] Newgate Callender — псевдонім відомого літературного й музичного критика Гаролда Шонберга (1915–2003), під яким він друкував огляди детективів і трилерів у газеті «Нью-Йорк Таймс». не назвав твою «Сплячу мадонну» шедевром логіки, коли він…»

Боб Дженкінс став, як укопаний, з вибалушеними очима. Вони прикипіли до крісла під правим бортом у передній частині салону. Там, знову в повнім відрубі, щосили хропів той чоловік з чорною бородою. Те сором’язливе звірятко в голові Боба нарешті почало боязко виповзати на світло. Тільки було воно не маленьким, як йому спершу думалося. Це була його помилка. Інколи ви нездатні побачити певні речі через те, що вони занадто дрібні, а інколи ви їх не бачите тому, що вони занадто великі, занадто очевидні.

«Спляча мадонна».

Цей сплячий чоловік.

Боб розтулив рота, спробував крикнути, але жодного звуку не вийшло. Горло йому перемкнуло. Жах, ніби якась мавпа, всівся йому на груди. Він спробував знову закричати, але спромігся не більше, ніж на задавлений писк.

Спляча мадонна, цей сплячий чоловік

«Вони, ті, хто вижили, всі тоді спали».

«Зараз, за винятком цього бороданя, ніхто з них не спить».

Боб укотре розтулив рота, знов намагаючись закричати, і знову нічого не вийшло.

— Святий Ісусе ранковий, — прошепотів Браян.

Проріха в часі лежала приблизно за дев’яносто миль попереду, не більше як за сім-вісім градусів правіше напрямку літака. Якщо вона й зсунулася, то зсунулася не дуже; Браян гадав, що це крихітне відхилення є наслідком якоїсь дрібної навігаційної похибки.

Така собі ромбоподібна діра в реальності, проте не чорна порожнеча. Вона пульсувала приглушеним рожево-фіолетовим світлом, схожим на полярне сяйво. Поза нею Браяну було видно зірки, але вони також мріли. Широка біла смуга пари повільно тягнулася чи то всередину, чи зсередини цієї завислої в небі діри. Вона скидалася на якусь химерну атмосферну автомагістраль.

«Ми можемо летіти всередину просто по ній, — схвильовано подумав Браян. — Це краще, ніж радіомаяк!»

— Ми впоралися! — вигукнув він, ідіотськи зареготав і потряс піднятими кулаками.

— Вона мусить бути милі з дві завширшки, — прошепотів Нік. — Господи, Браяне, як ви гадаєте, скільки інших літаків пролетіло крізь неї?

— Не знаю, — сказав Браян, — але готовий закластися своєю рушницею й собакою, що ми єдині, хто має шанс повернутися. — Він ввімкнув інтерком. — Леді і джентльмени, ми вже знайшли те, що шукали. — Його голос іскрився тріумфом і полегшенням. — Я не знаю точно, що відбуватиметься далі, чи як, чи чому воно відбуватиметься, але ми бачимо дещо, що має вигляд надзвичайно великої лазівки в небі. Я збираюся провести нас прямо крізь неї. Ми дізнаємося, що поза нею, разом. Наразі я хотів би, щоби всі ви пристебнулися своїми ременями безпеки і…