Шарі Лапена - Небажаний гість

– Он як.

Що ще можна на це відповісти? Проти «дівочої компанії» не попреш.

– Ми з Райлі разом вчилися на журналістиці. Вона працює в «Нью-Йорк Таймс».

Девід нервово зиркає на Райлі, і всередині в нього все скручується від страху.

– А от я ані дня не працювала за фахом, – звіряється Ґвен.

– Правда? – питає Девід, а у самого думки витають десь далеко. – Чим же ви займаєтеся?

– Працюю у відділі зв’язків з громадськістю у невеличкій фірмі в Нью-Йорку.

– І як, подобається? – Девід починає продумувати план утечі.

– Здебільшого так, – каже вона. – Іноді буває дуже цікаво, а іноді можна вмерти від нудьги. Як і більшість професій, звучить набагато захопливіше, ніж є насправді.

Вони ще деякий час розмовляють, ні про що конкретне. Коли настає час кави й десерту – на довгому фуршетному столі з’явилися англійський трайфл та шоколадні брауні, – Райлі раптом обертається до Девіда і, хоч їй заплітається язик, каже, зазираючи йому прямісінько в очі:

– Я ніяк не можу пригадати, звідки вас знаю… Як, ви казали, ваше ім’я?

Чоловік спокійно дивиться на неї, відмовляючись тушуватися під її прискіпливим поглядом.

– Девід Пейлі, – відповідає, приготувавшись до удару.

Зрештою, Райлі журналістка. У них не існує такого поняття, як докори сумління. Девід знає, що його вихідні буде зруйновано.

Беверлі Салліван насилу пережовує вечерю. Як так сталося, що після двадцяти років шлюбу їм із чоловіком навіть нема про що поговорити? Виявляється, коли навколо них не крутяться діти, постійно перериваючи й відволікаючи, їм двом майже нічого сказати одне одному. Раніше все було не так. Колись їм було комфортно разом. Здається, за усі ці роки сімейних трапез вони розучилися спілкуватися між собою. «Треба було частіше наймати няньку, а самим вибиратися в ресторан абощо, як радять усі ті експерти», – з гіркотою думає жінка.

Як на зло, з того місця, де вона сидить, їй прекрасно видно до непристойності красиву заручену пару, що усамітнилася в кутку. Вони роблять усе те, що зазвичай роблять закохані: зазирають одне одному в очі, безперестанку всміхаються й не марнують нагоди торкнутися партнера, раз по раз заходячись веселим сміхом.

«Такі молоді, – думає Беверлі. – Вони й гадки не мають, що на них чекає».

Добре, що решта гостей за сусідніми столиками так поглинуті власним товариством, що ніхто й не помічає, як вони з чоловіком не перемовилися і словом.

Здається, Генрі досі сердиться через відсутність вай-фаю. Чи, може, це через щось інше? Однак Беверлі навіть не уявляє, що це могло б бути. Готель просто чудовий. Генрі сам погодився сюди приїхати. Може, він просто не може розслабитися і почувається винним, що не залишився удома, щоб надолужити дещо по роботі. Врешті-решт Беверлі кличе чоловіка по імені, щоб привернути його увагу. Коли жінці це нарешті вдається, вона стиха запитує:

– У чому річ?

– Що? Ні в чому, – Генрі кладе собі ще один шматок неперевершеного смаженого біфштексу.

– Ти заледве сказав до мене два слова, відколи ми сюди приїхали, – м’яко зауважує вона, намагаючись показати, що зовсім не бажає спровокувати сварку.

Правду кажучи, Беверлі трохи здивована. Удома в них завжди обмаль часу для себе, а проте вони ніколи відверто не ігнорували одне одного, просто були надто заклопотані. Щось змінилося, і вона не знає, що саме.

– Просто багато чого на думці, – каже він з викликом у голосі.

– Не хочеш розповісти? – питає Беверлі.

Генрі дивиться на дружину так, ніби зважує, що їй сказати. Від цього їй стає ніяково. Можливо, у них є проблема, про яку вона не знає.

– Робота, як завжди, – промовляє Генрі, – але я не хочу говорити про справи цими вихідними.

– Добре, – погоджується Беверлі, відпиває трохи вина й несміливо всміхається чоловікові. – Зрештою, ми приїхали сюди, щоб відпочити. – Вона намагається погамувати неспокій.

Беверлі приготувала для нього подарунок, який точно змусить його забути про всі проблеми.

Лорен з цікавістю спостерігає за гостями за іншими столиками. Люди завжди її цікавили, їй подобалося спостерігати за ними, вивчати їхню поведінку, намагатися збагнути, що змушує їх чинити так, а не інакше. Чому, наприклад, та жінка Райлі, яка сидить за столиком разом із Ґвен та Девідом, видається такою знервованою? Вона постійно озирається через плече й оглядає залу, ніби боїться, що хтось вкраде її вечерю.

Ієн скинув черевика, залишившись у шкарпетці, і тепер погладжує її ногу під столом.