Шарі Лапена - Небажаний гість

Усі жінки саме п’ють шампанське зі старомодних келихів-кубків. Іноді якийсь гість попросить подати йому традиційний фужер, але більшість радо насолоджується декадентським духом двадцятих. Джеймсові теж більше до вподоби келихи. Вони чудово пасують його готелю.

Бредлі відрекомендовує гостей. Тепер Джеймс може звести обличчя з іменами.

– Ми перейшли на шампанське, – каже Лорен, піднімаючи келих.

– Прекрасний вибір, – хвалить Джеймс.

– Якщо вже нас засипало снігом, ми вирішили скористатися з ситуації, – проголошує Дана, разюче вродлива молода жінка, на чиєму пальці виблискує обручка з великим діамантом.

– Дами святкують, – промовляє Генрі, стоячи біля каміна й підносячи келих, – а чоловіки просто напиваються.

– Ми вже з усіма познайомилися, Бредлі? – питає Ієн. – Це всі гості, що зупинились у готелі?

– Ні, є ще одна гостя, – відповідає Бредлі. – Приїхала сьогодні вранці. Проте не думаю, що нам доведеться часто її бачити. Вона каже, що пише книжку і хоче спокою.

– Книжку? – перепитує Дана. – А про що?

– Гадки не маю. Вона не казала.

– А як її звати? – питає Ґвен.

– Кендіс Вайт, – каже Бредлі. – Ви її знаєте?

Усі присутні хитають головами.

– Менше з тим, оце й усі, – запевняє Бредлі. – І більше вже ніхто не приїде, не в таку погоду.

Кендіс Вайт сидить за антикварним письмовим столом перед вікном у своєму номері й милується зимовим пейзажем, радіючи, що приїхала раніше, ще до заметілі. За цілий день вона вже встигла чимало зробити.

Жінка виїхала з Нью-Йорка ні світ ні зоря, відчайдушно прагнучи втекти якомога далі. Останнім часом вона ніби клубок образи й оголених нервів. Не те щоб у неї була власна родина, яка її потребує, – чоловік у пом’ятому одязі й милі дітки з липкими рученятами. Кендіс виправляє себе: якби у неї й були діти, то зараз вони були б підлітками, і, мабуть, не такими уже й милими. Іноді вона так робить: уявляє, якими були б її діти, у різному віці й за різних обставин, якби вона їх мала. Якби їй пощастило в коханні. Але ні. Їй у коханні не таланило. Як виявилося, щасливий кінець не для неї. Натомість, оскільки вона єдина з трьох сестер, яка так і не вискочила заміж, – і єдина лесбійка у родині, – саме на її плечі звалилася левова частка турботи про їхню овдовілу матір, коли та досягла похилого віку, адже дві егоїстичні сестри Кендіс надто зайняті власними люблячими родинами, які поглинають весь їхній час та увагу.

Іноді Кендіс здається, що її ошукали двічі. Вперше, коли їй було відмовлено в простому щасті, яке її сестри приймають за належне, і вдруге, коли на неї повісили невдячний, виснажливий, деморалізуючий обов’язок піклуватися про пристарілу матір. Не те щоб вона не любила свою маму. Просто це… важко. І сумно. Залежність, принизливі тілесні потреби, той факт, що половину часу мама її навіть не впізнає. Це висотує з Кендіс усю креативність і заважає їй працювати. Саме тому їй так потрібні ці кілька днів спокою, щоб закінчити книжку.

Її сестри перебирають на себе турботу про матір, лише коли Кендіс мусить їхати за місто у відрядження, що останнім часом траплялося рідко. Вони розслабилися, звикли повністю покладатися на неї й дедалі рідше почали відвідувати матір. Їхні власні сім’ї важливіші, а «у Кендіс же немає сім’ї; Кендіс усе зробить» . Вона мимоволі повторює їхні слова самими губами, беззвучно та з сарказмом, майже на автоматі, і обличчя викривляється в єхидну посмішку.

Що ж. Якщо ця книжка вийде хоч наполовину такою успішною, як сподівається Кендіс – і пророкує її агент, – їм усім доведеться переглянути свої погляди. Сімейна динаміка муситиме змінитися. Кендіс робить над собою зусилля і переводить погляд із темряви за вікном на екран ноутбука.

Вона надто відволіклася. Потрібно написати принаймні ще одну сторінку перед вечерею. Кендіс позирає на годинник й усвідомлює, що пропустила коктейлі. Для будь-якого письменника це велике упущення. Жінка знову дивиться на монітор перед собою. Шкода цього останнього абзацу, але він тут зайвий. Виділяє його і натискає «Видалити».

Кендіс знімає окуляри для читання і потирає очі. Мабуть, потрібно зробити перерву. Вона продовжить після вечері. За вечерею подаватимуть вино.

Вона вкотре повторює собі, що мусила поїхати від мами, щоб закінчити рукопис, і намагається не почуватися за це винною.

Їй дуже потрібно написати останні десять тисяч слів, але ще їй потрібно їсти.

Від цієї книжки чимало залежить. Це перша за довгий час власне її робота. Майже двадцять років Кендіс сяк-так заробляла собі на прожиття як авторка документальної літератури, та останнім часом вона більше працювала як літературна рабиня, беручись за все, що завгодно: починаючи від книжок із саморозвитку і закінчуючи бізнес-літературою. От тільки більшість цих геніїв, за кого вона писала, були не особливо успішними, і Кендіс вважала, що вся їхня «мудрість» не варта паперу, на якому надрукована. Та доки їй платили, жінці було байдуже. Коли вона тільки почала, це був непоганий заробіток. Працювала, коли їй зручно, і познайомилася з кількома цікавими людьми. Отримала змогу поподорожувати – коштом клієнтів, – і замолоду це було вагомою перевагою. Тепер же вона воліла б подорожувати набагато менше, а заробляти набагато більше.