Шарі Лапена - Небажаний гість

Однак зовсім не ревнивістю була продиктована її неприязнь до адвоката. Щось у ньому насторожувало Райлі. Якийсь напівзабутий спогад майорів на краю її свідомості, каламутячи думки. І жінка ніяк не могла його вхопити. Райлі вже чула адвокатове ім’я раніше; і з ним був пов’язаний якийсь скандал. От би в готелі був інтернет; вона б його загуглила.

Хоч Ґвен явно імпонувала Девідова увага, Райлі трохи остудила їхній маленький роман, відверто спитавши адвоката, хто він такий. Судячи з того, як той одразу ніби води в рот набрав після того, як дізнався, що вона журналістка, Райлі була переконана, що щось тут не чисто. Девід відмовився від десерту і відкланявся, сказавши, що хоче почитати у бібліотеці. Відколи чоловік пішов, Ґвен притихла.

Їй шкода, що Ґвен мусить спіткати розчарування, але Райлі завжди захищала подругу, ще з тих часів, як вони були сусідками в гуртожитку. Цими вихідними Ґвен мала б допомагати Райлі, але та знову мимоволі повернулася до своєї старої ролі. Відчуття непогані, особливо для людини, якій часом буває важко просто пережити ще один день.

– Може, підемо нагору? Я втомилася, – пропонує Райлі.

Ґвен вагається.

– Власне, я ще не дуже втомлена, – каже вона. – Мабуть, піду до бібліотеки, виберу собі книжку, – додає, відводячи погляд.

Райлі дратується.

– Я думала, ти привезла з собою книжку, – промовляє холодно.

Вони обидві знають, що це правда. Обидві знають, що насправді Ґвен обирає, чи піти нагору з Райлі, чи провести час із симпатичним адвокатом. Райлі хоче, щоб Ґвен обрала її. Цікаво, якою подругою це її робить – такою, що хоче захистити Ґвен, чи такою, що відчайдушно чіпляється за неї, немов п’явка.

– Ти не проти повернутися до номера сама? – питає Ґвен. – Я недовго.

– О, та не хвилюйся ти за мене, – уїдливо кидає Райлі. – Не пропаду.

Девід у бібліотеці сам-один. Це велика кімната у глибині готелю, ліворуч від головних сходів і за вітальнею. Вона наче зійшла зі сторінок вікторіанських романів: щось середнє між бібліотекою і чоловічою курильнею. Як і в барі у передній частині готелю, тут дуже затишно. Біля західної стіни розташувався великий камін, над яким висить старовинна мисливська рушниця, а над нею – оленяча голова з рогами вражаючого розмаху. Вона дивиться на Девіда скляними очима. Дерев’яна підлога застелена поношеним персидським килимом. Праворуч від каміна стоїть старий диван, а навпроти нього – пара крісел. Засклені двері, імовірно, виходять на веранду, однак зараз надворі так темно, що важко сказати напевне. У кутку, тому, що найближче до дверей, стоїть великий письмовий стіл, і Девід зупиняється на хвилинку, щоб помилуватися ним. Однак найбільше чоловіка вражають книжкові полиці. Він проводить по них рукою, дивуючись майстерності, з якою їх виконано. Полиці заставлені найрізноманітнішими книжками – від старих наборів у шкіряній палітурці до сучасних книг у твердій обкладинці та пошарпаних м’яких томиків. Усе розкладено в ідеальному порядку й позначено маленькими латунними табличками з написами: «художня література», «кримінал», «прикладна література», «історія», «біографія». Девід підозрює, що це справа рук Бредлі. Він бере з нижньої полиці цікаву на вигляд книжку – фотоальбом, власне, – зі світлинами з невдалої експедиції Шеклтона. Ця книжка, на диво, дуже пасує до кімнати. Угорі горить тьмяне світло, але Девід вмикає ще й настільну лампу і сідає у глибоке шкіряне крісло. Що може бути краще, ніж сидіти біля каміна у цій затишній кімнатці й читати про випробування, які довелося пережити безталанному екіпажу «Ендюранса» на Південному полюсі? От тільки камін не горить, і в кімнаті холоднувато.

Девід із жалем думає про Ґвен. Треба ж було її подрузі виявитися журналісткою «Таймс». Решту вихідних він триматиметься від них подалі. Не вистачало тільки, щоб хтось знову копирсався в його минулому.

Він із головою занурюється у читання, аж поки його зосередженість не перериває звук жіночого голосу:

– Це ви, Девіде?

То Ґвен, і, незважаючи на застанову, зроблену кілька хвилин тому, чоловіка враз охоплює радість.

– Так.

Він обертається і бачить її на порозі, саму.

– Пригадую, ви казали, що хочете зайти до бібліотеки.

«Яка ж вона вродлива», – думає він, підводячись із крісла.

– Це просто ідеально, – каже Ґвен, заворожено роззираючись довкола.

– Ще б пак, – погоджується Девід. Чомусь був певен, що їй тут теж сподобається.