Шарі Лапена - Небажаний гість

Це шок.

Генрі швидко оговтується і каже:

– Вибач, люба. Я просто… дуже втомлений.

Беверлі ніби дали ляпаса, хоча насправді це до неї повертаються її ж власні слова. Жінка відчуває, як кров приливає їй до обличчя і сльози обпікають очі. Вона почувається настільки ображеною, що не знаходить підходящих слів. Як вона могла так помилятися?

– Я думала, ми приїхали сюди, щоб побути удвох, – каже вона, намагаючись не розплакатися. – Щось не здається, щоб ти був дуже в цьому зацікавлений.

Генрі глибоко зітхає і відкладає книжку вбік. А тоді тихо промовляє:

– Можливо, уже надто пізно.

Надто пізно? Він же це не серйозно. Цього не може бути. Тепер Беверлі таки починає плакати, розмазуючи сльози по обличчю. Ображена, налякана і присоромлена, вона стоїть тут перед ним у тоненькому пенюарі, який нічого не приховує. У цьому й була вся суть! Краще б Беверлі не заходила до того дорогого магазину білизни кілька тижнів тому, розчервоніла й сповнена надії. Краще б вони взагалі не приїжджали до цього місця, краще б їй ніколи не спадала на думку ця ідея. Беверлі не хоче дивитися, як її шлюб остаточно розвалюється. Треба було залишити все, як є; може, вони могли б і далі жити цілком дружно, ігноруючи одне одного, надто заклопотані, щоб придивлятися до свого життя, своїх відносин, зосередившись на дітях, які їх ще й як потребують. Беверлі не зовсім певна, що хоче розглядати їх двох – їхні стосунки – під мікроскопом. Невже вона справді наважиться відкрити цю бляшанку з хробаками? Жінці раптом стає страшно, що ж Генрі скаже далі. Вона боїться залишитися одна, боїться бути покинутою. У неї є кар’єра, але Беверлі не почувається аж такою незалежною. У фінансовому плані розлучення зруйнує їх обох. Вони обоє це знають. «Якщо він хоче на вихід, – нажахано думає Беверлі, – то мусить почуватися дуже нещасним».

Може, дійсно вже надто пізно. Беверлі почувається дурепою, бо ні про що не здогадувалася й гадки не мала, про що думав Генрі. Усі ці думки блискавкою проносяться в її голові, поки вона стоїть посеред кімнати у дорогому негліже і її груди та руки вкриваються гусячою шкірою. Соромлячись перед власним чоловіком, вона схрещує руки на грудях, що, як тепер їй здається, вульгарно вивалюються з пеньюару. Можливо, Генрі хоче покінчити з нею. Думки мчать одна поперед одної, немов потяг, що втратив керування і тепер несеться назустріч катастрофі. Їй хочеться принести свій теплий халат і тугіше закутатися в нього, але вона надто приголомшена, щоб рухатись. Беверлі важко опускається на ліжко, робить глибокий вдих і питає:

– Що ти маєш на увазі?

Генрі зітхає і відповідає з жалем у голосі:

– Ми не щасливі, Беверлі, і вже давно.

Вона не знає, що на це сказати. Звісно, вони не щасливі. Її друзі – з непосильними іпотеками, вимогливими роботами, проблемними дітьми та пристарілими батьками – також не щасливі. На цій стадії їхнього життя неможливо бути щасливим, не з усіма зобов’язаннями й стресовими ситуаціями, з якими їм постійно доводиться стикатися. «Він поводиться, немов дитина», – Беверлі вражено дивиться на чоловіка, не ймучи віри почутому. У нього, мабуть, щось на зразок кризи середнього віку. Він як те розбещене дитя, що хоче постійно бути щасливим, не розуміючи, що це неможливо. Життя так не влаштовано. Генрі не може бути одним із тих чоловіків, що одного дня раптом усвідомлюють, які ж вони нещасні, й вирішують усе кинути і робити, що їм заманеться. Звісно ні. Вона не може просто все покинути і робити, що їй хочеться, аби лишень бути щасливою. Жінкам така розкіш не доступна. Суспільство їм цього не дозволить. А от чоловіки роблять це повсякчас. Беверлі відчуває гіркоту, що піднімається з її нутра, не тільки проти Генрі, а й проти всього світу. Вона почувається такою безпорадною, ще безпораднішою за нього. Їй самій ніколи не вистачало егоїзму, чи часу, якщо вже на те пішло, щоб запитати себе, що зробило б її щасливою.

Беверлі сидить на ліжку й дивиться на свого чоловіка, думаючи, яка вона близька до того, щоб усе втратити. Але, можливо, ще не пізно. Якби ж Генрі сказав, що ляпнув, не подумавши; що, звісно, він її кохає і хоче, щоб у них усе налагодилося; він розуміє, що на них багато навалилося і їм обом нелегко; і що вони повинні допомогти одне одному, докласти більше зусиль, щоб удовольнитися тим, що мають, – тоді, Беверлі певна, вони змогли б полюбити одне одного знову. Вона не готова здатися. Ще ні. Вона чекає, але він мовчить.