Харлан Кобен - Додому

— Вони роблять це не в студії?

— Як бачиш, ні.

На екрані Андерсон Купер сидів у розкішному шкіряному кріслі. Ненсі та Гантер вмостилися на дивані навпроти нього. Гантер був одягнутий у темний костюм і темну краватку. На Ненсі була світло-синя сукня, стильна, але консервативна.

— Де Патрік? — запитав Чік. — Майроне!

— Я не знаю. Дивімося, гаразд?

Інтерв’ю почалося без Патріка. Андерсон розпочав з відомостей загального характеру: викрадення, передача викупу, напружена ситуація через брак відповідей, тривале очікування цього дня. Він зазначив, що Ненсі та Гантер тепер були розлучені, чітко натякнувши, що розрив був прямим наслідком того, що трапилося. Однак ані Ненсі, ані Гантер не переймалися.

— Ми спільно піклуємося про нашу чудову дочку, — пояснила Ненсі.

— Ми разом її виростили, — додав Гантер.

За кілька хвилин Чік похитав головою і сказав:

— Неймовірно. Вони нічого йому не розповідають.

У певному сенсі, то була правда. Андерсон не тиснув на них, і це було зрозуміло за таких обставин. Це не політики, які змагаються за посаду. Це батьки, які сильно страждали, а тепер намагаються усвідомити свою раптову… Ви б назвали таке удачею?

Говорила здебільшого Ненсі. Вона пояснила Андерсон, які вони були вдячні, що Патрік повернувся додому.

— Наш син пережив жахливе, тяжке випробування, — сказала вона, кусаючи нижню губу. Коли Андерсон намагався дізнатися якісь деталі, вони змінювали тему розмови, зводячи все до тези, що Патріку потрібна приватність і «простір для того, щоб прийти до тями й адаптуватися».

Це було повідомлення, яке повторювалось у різних формах: будь ласка, дайте Патріку й сім’ї Мурів спокій, щоб можна було оговтатися після цього жахливого, тяжкого випробування. Вони так часто використовували фразу «жахливе, тяжке випробування», що Майрон здивувався, чи вони не тренувалися її казати.

Андерсон енергійно вів інтерв’ю. Він запитав про викрадення, чи наблизилися вони до викриття злочинців. Мури не давали конкретної відповіді, переадресовуючи питання про «можливі затримання» «компетентним органам».

Коли Андерсон згадав той «жахливий день», Ненсі сказала:

— Це було давно. Слід пам’ятати, що хлопчик мав лише шість років.

— Що він пам’ятає?

— Обмаль. Патрік багато переїжджав за ці роки.

— Тобто «переїжджав»?

Її очі наповнилися слізьми. Майрон чекав, що Гантер візьме її за руку, але він цього не зробив.

— Наш син ледь не вмер від ножового поранення.

— Це сталося під час його порятунку в Лондоні, так?

— Так.

— Як довго він був у Лондоні?

— Ми не знаємо. Але він пережив, — цього разу Майрон беззвучно повторив за нею, — жахливе, тяжке випробування.

Майрон стежив за Ненсі й Гантером на екрані, вишукуючи будь-які ознаки чи жести, що могли б натякнути на… Що саме? Обман? Він вважав, що вони можуть тут брехати? Чому? Що саме вони приховували б? Він також потайки зиркав на Чіка, ніби це теж могло йому щось сказати. Як Чік реагував на Ненсі? Чи відчув Майрон миттєве — знову ж таки, що? — бажання, жаль, провину?

Висновок: вивчення мови тіла було страшенно переоцінене.

Майрон часто чув про хибно звинувачених (чи помилково виправданих) людей, оскільки присяжні відчували, що могли «прочитати» злочинців, що вони показували недостатньо (або забагато) каяття, що їхні реакції не були в межах того, що присяжні вважають за норму. Ніби люди всі однакові. Ніби ми всі реагуємо однаково в жахливій чи стресовій ситуації.

Ми всі гадаємо, що можемо помітити, коли хтось бреше, але за іронією ніхто не помітить нашу брехню.

Нарешті Андерсон дійшов до цього:

— Як щодо іншого хлопця, якого викрали того дня?

Чік сів рівно.

— Що ваш син зміг сказати вам про Ріса Болдвіна, якого досі не знайшли?

— Зараз знайти Ріса — це наше завдання номер один, — відповіла Ненсі.

Чік пробурмотів собі щось під ніс.

— Це ніколи не закінчиться, — вела далі жінка, — доки ми не дізнаємося правду про Ріса.

Гантер енергійно закивав, погоджуючись.

— Ми співпрацюємо з органами правопорядку, наскільки це можливо…

— Ти віриш у цю дурню? — розслабився Чік.

— …але, на жаль, Патрік знає мало того, що може допомогти.

— Вони співпрацюють? Так вони стверджують? — Чік аж розпашівся від люті. — Мені варто дати власну прес-конференцію.

Ніби від цього стане краще.

Ближче до кінця першої частини Ненсі й Гантер устали з місць і повернулися праворуч. Чік замовк, поки камера від’їжджала. З’явилася молодичка років двадцяти.