Харлан Кобен - Додому

— Ви можете мені довіряти, — сказав Майрон.

— Якби я вам не довіряв, то вже давно витурив би вас зі свого офісу.

— Отже? — розвів руки Майрон.

— Отже, гидко. Ми ніби закопали це все десять років тому, бо було гидко.

— Коли ви кажете «ніби закопали»…

— Ми провели розслідування. Воно ні до чого не привело. Мені сказали відступити. Я так і вчинив, проте неохоче. Врешті-решт, не думаю, що це важливо. Мені наразі треба кілька секунд, щоб подумати про наслідки, якщо я вам розповім.

— Якщо це допоможе, — сказав Майрон, — обіцяю бути стриманим.

— Не допоможе.

Ніл встав і пройшовся до вікна. Він покрутив ручку жалюзі, закривши їх на мить, а тоді знову відкривши. Він дивився вниз на будівництво.

— Були деякі текстові повідомлення, — сказав Ніл, — між Чіком Болдвіном та Ненсі Мур.

Майрон чекав, доки Нік скаже більше. Він не зробив цього, тож Майрон запитав:

— Які саме повідомлення?

— Безліч повідомлень.

— Ви знаєте, що в них було?

— Ні. Їх видалили з обох телефонів. Телефонна компанія не зберігає записів вмісту.

— Припускаю, ви питали Чіка та Ненсі про них?

— Питали.

— І?

— Обоє твердили, що то звичайні речі. Деякі були про їхніх хлопчиків. Декотрі були про те, що Мури, можливо, вкладуть гроші в справу Чіка.

— Вони вклали гроші в справу Чіка?

— Не вклали. І повідомлення надходили в будь-який період дня. І ночі.

— Зрозуміло, — сказав Майрон. — Ви говорили з її чоловіком та його дружиною про це?

— Ні. Тоді вже залучили ФБР. Мабуть, ви пригадуєте, як усе було. Тиск, страх, незнання. Сім’ї вже висіли на волосинах. Ми уважно дослідили цю версію, і нічого не знайшли. Ми не бачили причини, щоб завдавати комусь більше болю.

— А зараз?

Ніл обернувся і глянув на Майрона, який сидів на стільці.

— І зараз я все ще не бачу причини завдавати комусь більше болю. Тому я не хотів вам розповідати.

У двері постукали. Ніл запросив увійти. Молодий чоловік просунув голову в ледь прочинені двері.

— У вас зустріч із губернатором за десять хвилин.

— Дякую, зустрінемося з вами у вестибюлі.

Молодик зачинив двері. Ніл Губер повернувся до столу. Він схопив свій мобільний телефон і гаманець та запхав у кишені.

— Це стара приказка, але подібна справа ніколи не покидає. Частково я звинувачую себе. Я знаю, знаю, але звинувачую. Просто думаю, можливо, можливо, якби я був кращим копом…

Він не закінчив речення. Майрон підвівся.

— Робіть, що мусите, — сказав Ніл, попрямувавши до дверей. — Але тримайте мене в курсі.

— Уже полудень? — запитав Чік.

— За п’ять хвилин, — звірився з годинником Майрон.

— Тоді я радше налаштую ноутбук.

Вони сиділи за величезною мармуровою барною стійкою в «Ла Сирені», італійському ресторані у відомому готелі «Мерітайм» у Челсі. Місце так чи інакше здавалось елегантним і теплим, сучасним, але з нотками шістдесятих. Межа між внутрішньою залою та залою просто неба була майже непомітна. Майрон подумки зазначив, що треба якомога швидше запросити сюди Терезу.

На стіні не було телевізора — це місце не було таким, — тому Чік приніс ноутбук, щоб вони могли подивитись інтерв’ю на «Сі-Ен-Ен» наживо.

— Я не міг усидіти вдома сьогодні, — сказав Чік. Його шкіра завжди блищала, тому він мав такий вигляд, ніби після воскової процедури. Можливо, він їх і робив. — Ми з Брук тільки витріщаємось одне на одного та чекаємо. Знаєш, через це все повертається назад.

Майрон кивнув.

— Це важко в будь-якому сенсі, але здається, що ми жили в чистилищі. Треба чимось себе займати або з’їдеш із глузду. Тому я прийшов до себе в офіс сьогодні зранку. Потім зустрівся зі своїми адвокатами, щоб порадитися, що можна вдіяти.

— Вдіяти з чим? — запитав Майрон.

— З мовчанням Патріка. Я шукав можливість звернутися до суду. Знаєш, щоб змусити його співпрацювати, — Чік глянув поверх ноутбука. — Втім, чому ти хотів зі мною зустрітися?

Майрон не знав, як розпочати розмову про спілкування з Ненсі Мур. Запитати прямо чи поступово підійти до теми?

— Стривай, — сказав Чік. — Зараз розпочнеться трансляція.

Сучасність. У «Ла Сирені» вдало поєднувався світ мистецтва, хіпстери з Ґринвіч-Віллиджу та «володарі всесвіту» з Волл-стрит. Місце гуло від натовпу людей, які приходили обідати, і тут за барною стійкою двоє чоловіків схилилися над ноутбуком, воліючи подивитися новини. Ніхто на них і не глянув.

— Зажди-но, де це вони? — спитав Чік.

— Вітальня Мурів, — впізнав кімнату Майрон.