Харлан Кобен - Додому

— Я не з преси.

— То чому вас цікавить ця справа?

— Можна я скажу, що то довга історія? — Майрон задумався, як це можливо обіграти.

— Можна. Це нічого не дасть. Але можна.

Вовків боятися — у ліс не ходити. До того ж хай яким політиканом здавався Ніл Губер, а він сподобався Майронові. То чому б не бути чесним, наскільки це можливо?

— Це я врятував Патріка.

— Повторіть іще раз?

— У Лондоні. Як я вже казав, це довга історія. Мій друг — родич Ріса Болдвіна. Він отримав зачіпку щодо можливого місця його перебування. Ми вистежили його.

— Овва!

— Так.

— Ви казали, що це довга історія.

— Так і є.

— Може, ви мені її розкажете?

Майрон розповів стільки, скільки зміг, не викриваючи й навіть не згадуючи ім’я Уїна. Проте Ніл Губер не був ідіотом. Не складно було з’ясувати, хто той родич Ріса. І що з того?

— Трясця! — вигукнув Ніл, коли Майрон договорив.

— Так.

— Я ще досі не розумію, чому ви тут.

— Знову розглядаю цю справу.

— Я гадав, що ви стали спортивним агентом чи щось на кшталт того.

— Все непросто.

— Припускаю, що так і є, — сказав Ніл.

— Хочу глянути на все свіжим поглядом.

— Ви вважаєте, що я тоді десь схибив, і, можливо, розглянете справу наново й помітите те, що я випустив з уваги? — кивнув Ніл.

— Минуло десять років, — сказав Майрон. — Тепер з’явилася нова інформація, — він подумав про те, як це пояснив Уїн. — Це як подорож автомобілем, коли ви не знаєте, куди їдете. Минулого тижня ми знали лише звідки починати. Тепер знаємо, де був автомобіль кілька днів тому.

— Що? — насупився Ніл.

— Це звучало краще з вуст мого друга.

— Та то я просто глузую. Слухайте, я вивчав цю справу недовго. Доволі скоро ФБР забрало її в мене, — він відкинувся на кріслі та склав руки на животі. — Запитуйте будь-що.

— Учора я був на місці злочину.

— У будинку Болдвінів.

— Так. І я намагався відтворити в подробицях, як це сталося. Задній двір весь, як на долоні, а в кухні великі вікна.

— До того ж, — додав Ніл, — біля в’їзду на алею є ворота. Ще й огорожа навколо території.

— Саме так. І розрахований час.

— Розрахований час?

— Їх викрали десь в обідню пору. Більшість дітей під цю пору у школі. Як викрадачі знали, що вони будуть удома?

— Ага, — сказав Ніл.

— Ага?

— Ви бачите хиби.

— Бачу.

— Вам здається, що в офіційному сценарії щось не складається.

— Щось на кшалт того.

— І ви гадаєте, ми не помітили це все десять років тому? Ми порушили всі питання, які зараз цікавлять вас. Навіть більше. І знаєте що? Більшість злочинів не мають сенсу. Можна знайти похибки майже всюди. Ті ж ворота, наприклад. Болдвіни ніколи їх не замикали. Це було марно. Задній двір? Болдвіни мали садові меблі. Можна було проникнути тим шляхом. Або можна було притиснутися до задньої частини будинку, і ніхто не побачив би вас, поки ви не дійшли б до вікон.

— Зрозуміло, — відповів Майрон. — То так ви розвіяли свої сумніви?

— Ого, я ніколи не казав цього.

Ніл Губер послабив вузол краватки та розстебнув верхній ґудзик на сорочці. Його червоне обличчя трохи зблідло. Тепер у Майрона справді було відчуття дежавю. Він бачив перед собою молодшого чоловіка, тренера іншої команди, чи, може, то був фальшивий спогад, який він вигадав для цього випадку.

— У мене були сумніви, — сказав він, тепер трохи стишеним голосом. — Гадаю, у всіх були. Але, врешті-решт, зникло двоє хлопців. Ми розглядали всі версії, які могли знайти. Такі викрадення незнайомцями — вторгнення в будинок, вимога викупу — надзвичайно рідкісні. Тому ми уважно придивлялися до батьків. Ми уважно придивлялися до їхніх родин, сусідів, учителів.

— Як щодо няньки?

— Няньки-іноземки.

— Перепрошую?

— Вона була не просто нянею. Вона була іноземкою. Тут є чималенька відмінність.

— Яка саме?

— Нянька-іноземка — це щось схоже на програму обміну. Вони завжди з інших країн. У цьому випадку Вада Лінна — так, я пам’ятаю ім’я — приїхала з Фінляндії. Зазвичай вони молоді. Вада мала вісімнадцять років. Її англійська в кращому випадку була посередня. Вони тут частково для ознайомлення з культурою, але більшість людей обирають їх, бо це дешева праця.

— Думаєте, саме це тут було причиною?

— Ні, не думаю, — сказав Ніл, поміркувавши. — У Болдвінів багато грошей. Гадаю, вони купилися на тему міжнародного досвіду та вподобали ідею, що їхні діти будуть у компанії іноземця. Як я зрозумів, Брук і Чік гарно ставилися до Вади. Уся ця версія — одна з причин того, чому я не люблю пресу.