Харлан Кобен - Додому

— Ти ніколи й не була шафером, — відповів Майрон. — Перевага в тому, що це «чоловіча» роль.

— Сексист!

— Але ми з Терезою хотіли про дещо тебе попросити.

— Що?

— Ми хочемо, щоб ти провела церемонію.

Есперанса не часто здавалася такою приголомшеною, як зараз.

— Справді?

— Так. Тобі треба здобути сан онлайн чи якось так, але ми дійсно хочемо, щоб саме ти нас одружила.

— Негідник, — кинула Есперанса.

— Що?

— У мене ще одна зустріч із фанатами, а я зараз розрюмсаюся.

— Аж ніяк! Ти занадто сильна.

— Це правда, — вона підвелася й пішла до дверей. — Майроне!

— Що?

— Скільки разів Уїн просив про допомогу?

— Гадаю, це вперше.

— Ми повинні знайти Ріса, — сказала Есперанса.

Міккі їхав додому мовчки.

Дядько й племінник рідко бували сам на сам. Міккі звинувачував Майрона в багатьох речах, які трапилися з його батьками. Певною мірою справедливо. Есперанса дивувалася, чому Майрон ніколи не втручався, щоб попередити її про Тома. Причиною був Міккі. Колись давно він утрутився, коли його брат (і батько Міккі) Бред хотів утекти з ненадійною геніальною тенісисткою (і матір’ю Міккі) Кітті Геммер.

Це рішення, яке він ухвалив з найкращими намірами, призвело до катастрофи.

— Зниклий хлопець, — заговорив Майрон, — він твого віку.

Міккі дивився у вікно. Він багато пережив, як на такого молодого хлопчину: його сумнівне виховання, мамина пристрасть до наркотиків, химерне повернення батька з того світу. Здається, Міккі також успадкував ген Болітарівского «комплексу героя». Він зробив багато добра за дуже короткий час. Майрон ним пишався, але й хвилювався за нього.

— Я гадав, може, ти даси мені хоч якесь уявлення про те, що він думає, — сказав Майрон небожу.

— Справді?

— Так.

Міккі скривився.

— То коли я матиму справу із сорокарічним чоловіком, мені попросити тебе допомогти скласти уявлення про нього?

— Справедливо, — сказав Майрон.

— Його викрали коли, десять років тому?

— Правильно.

— У тебе є відомості про те, де він був увесь цей час? — запитав Міккі.

— Лише те, що ми знайшли його, коли він працював вуличною «повією», — похитав головою Майрон.

Запал тиша.

— Майроне!

— Що?

— Розкажи мені все, гаразд?

Майрон розповів йому всю історію. Міккі слухав, не перебиваючи.

— Тож Патрік зараз удома, — підсумував Міккі.

— Так.

— І завтра ти маєш із ним зустрітися.

— Такий план.

Міккі потер підборіддя.

— Якщо все пройде погано, дай мені знати.

— А що навело тебе на думку, що все може пройти кепсько?

— Та нічого.

— І що ти зробиш, якщо все пройде погано?

Міккі не відповів.

— Я не хочу втягувати тебе в це, Міккі.

— То зниклий підліток, Майроне. Як ти сказав, я маю певне уявлення про це.

Автомобіль Майрона проїжджав повз помпезні маєтки, такі великі, ніби вони вживали якийсь гормон росту. Газони були занадто досконалими, кущі підстрижені з неймовірною точністю. Сонце сяяло, ніби хтось натиснув на кнопку та налаштував його на це. Цегла ідеально поблякла, занадто ідеально, що додавало цьому району штучного лас-вегасько- діснеївського ефекту. Ні в кого не було асфальтової під’їзної алеї. Вони були вимощені якимсь дорогим вапняком, і було шкода руйнувати його колесами. Від усього тут тхнуло грошима. Майрон опустив вікно, сподіваючись почути музику, яка відповідала б ідеальному району, — може, Баха чи Моцарта, але він чув лише тишу, котра, якщо замислитися, й була ідеальною музикою.

Будинки були гарні, яскраві й так само затишні, як мережеві мотелі.

На вулиці стояли кілька телевізійних фургонів, але не так багато, як можна було б подумати. Ворота були відчинені, тому Майрон заїхав на — саме так — вапнякову під’їзну алею Болдвінів. Було пів на дев’яту, півгодини до зустрічі з Мурами. Майрон вийшов з машини. Трава була така зелена, що він ледь не нахилився, аби глянути, чи вона, бува, не щойно пофарбована.

Лабрадор шоколадного відтінку рвонув до нього. Він метляв хвостом так збуджено, що його зад ледве встигав за ним. Собака майже проповз останні кілька ярдів до нього. Майрон опустився на коліно і добряче почухав пса за вухами.

За псом вийшов молодий чоловік років двадцяти — так приблизно оцінив Майрон. У руках він тримав собачий налигач. У нього було довге хвилясте волосся, якраз таке, щоб постійно відкидати його, аби не лізло в очі. На ньому був лайкровий спортивний костюм з темно-синіми рукавами, які ідеально пасували до темно-синіх кросівок. Майрон подумав, що на його обличчі помітні риси обох батьків.