Харлан Кобен - Додому

Майрон подумав про те, що розповідав йому Уїн, як оця незавершеність гризе Брук, робить усе ще нестерпнішим. Настає час, коли вже треба знати відповіді. Мабуть, можна жити з болем, але незнання, страждання, невизначеність шматують душу.

— Тепер ти розумієш? — спитала Брук.

— Так, розумію.

— Тоді питай наступне, — сказала вона.

Майрон одразу перейшов до справи.

— Чому підвал? — поцікавився він, показавши на розсувні двері. — Ти вриваєшся сюди. Ти хапаєш хлопців. Зостається нянька. Ти вирішуєш залишити її живою. Зв’язати її. То чому не зробити це тут? Навіщо вести її в підвал?

— Ти щойно сказав причину.

— Тобто?

— Якщо зв’язати її тут, із заднього двору все буде видно.

— Але якщо задній двір такий відкритий, навіщо спочатку йти туди?

Майрон почув важкі кроки на сходах. Він глянув на годинник. За чверть дев’ята ранку.

— Брук!

Це був Чік. Він поспішив до кімнати й зупинився, побачивши Майрона. На Чікові був діловий костюм і краватка, в руці — модна шкіряна сумка, сучасний замінник портфеля. Чік планував поговорити з Патріком, а потім що, упродовж кількох годин посидіти в офісі?

Чік не потурбувався привітатися. Він підняв свій мобільний телефон.

— Ти не читаєш смс-повідомлення? — запитав він у дружини.

— Я залишила телефон у вестибюлі, а що?

— Групове повідомлення від Ненсі для нас обох, — сказав Чік. — Вона хоче зустрітись у своєму будинку, а не тут.

Вони вирушили на Майроновій машині. Майрон був за кермом. Чік та Брук сіли на заднє сидіння. Вони трималися за руки, що здавалося для них неприродним.

— У кінці дороги поверни ліворуч, — сказав Чік.

Ліворуч за горою місцевість була менш «цінна», але це стосується лише дещо відмінної вартості дорогої оренди. Чік показував Майрону, де завернути праворуч, а де знову ліворуч. Поїздка була короткою. Їхні будинки розташовувалися заледве в милі один від одного.

— От дідько, — промимрив Чік, глянувши попереду, коли вони зробили останній поворот на вулицю, де мешкали Мури.

Дуже багато фургонів телевізійників розмістилися обабіч дороги. Зрозуміло, чому. Після десятирічної відсутності Патрік Мур повернувся додому. Газети хотіли фото та відео зниклого хлопця, щасливої сім’ї та великого возз’єднання. Наразі в ЗМІ з’явилася лиш одна світлина нещодавно врятованого Патріка. Санітар у Лондонській лікарні з відстані зробив трохи розмите фото підлітка, поки той спав, і продав його британській бульварній газеті.

Вочевидь, усім кортіло більшого.

Журналісти юрмилися коло машини, але Майрон і далі рухався, щоб ніхто не зміг стати перед ними. На початку під’їзної алеї стояв міський поліціянт. Він помахом руки покликав Майрона й зупинив решту, щоб вони не йшли слідом за ним. Репортери підкорилися, натомість вирішили покластися на свої збільшувальні об’єктиви. У дворі Майрон помітив знак «На продаж». Перед ним відкрилися гаражні ворота. Він заїхав усередину, електричні ворота почали закриватися позаду нього. Майрон заглушив двигун. Перш ніж відчинити двері й вийти з машини, всі троє зачекали, поки ворота закриються повністю, ховаючи їх від допитливих об’єктивів.

Гараж був розрахований на два автомобілі. Біля їхньої машини був припаркований седан «Лексус». У гаражі не було безладу, але не тому, що господарі дуже охайні, там просто нічого не було. Нічого в цьому місці не нагадувало «родину з передмістя», а втім, чому мусило нагадувати? Патрік мав старшу сестру Франческу, якщо Майрон правильно пам’ятав, такого самого віку, як і Кларк; молодших братів чи сестер не мав. Гантер і Ненсі розлучилися, тому досі було так — мати-одиначка та дочка-студентка. Мабуть, Ненсі готувалася переїхати й почати життя з чистого аркуша.

Двері між будинком і гаражем відчинилися. Звідти висунув голову Гантер Мур. Здається, він був здивований побачити з ними Майрона, проте швидко позбувся цього відчуття.

— Агов, друзі, ходіть сюди, — гукнув він.

Вони переступили дві сходинки, перейшовши з бетону на плитку. Кухня була обладнана «під домашній затишок», імітуючи сільську кухню з кам’яним обличкуванням і дорогими меблями з натурального дерева. Ненсі стояла біля кухонного столу з чоловіком, якого Майрон не знав.

Чоловік їм усміхався. Від цієї усмішки Майронові кортіло зіщулитися. Чоловік мав десь років п’ятдесят, він був жилястий, з ріденьким волоссям, у старомодних окулярах. Він був одягнений у джинсову сорочку, заправлену в линялі джинси, і мав вигляд ведучого на фольклорному фестивалі просто неба.