Харлан Кобен - Додому

— На задньому дворі?

— Так.

— Тож вони бавилися надворі, а тоді нянька привела їх сюди, щоб вони попоїли.

Майрон підійшов до скляних розсувних дверей і спробував відчинити. Двері були замкнені.

— Вони зайшли крізь ці двері?

— Так.

— А тоді вона залишила їх незамкненими.

— Ми завжди залишали їх незамкненими, — сказала Брук. — Ми почувалися тут у безпеці.

У кімнаті запала тиша.

— За словами твоєї няньки, викрадачі були вдягнуті в чорне, лижні маски й таке інше, — порушив тишу Майрон.

— Слушно.

— І у вас немає камер відеоспостереження чи чогось схожого?

— Тепер є. Але тоді не було. Була камера біля вхідних дверей, щоб ми бачили, хто дзвонить у двері.

— Припускаю, що поліція перевірила її.

— Не було чого перевіряти. Вона не була налаштована на запис. Ми використовували її тільки для огляду наживо.

Навколо круглого столу стояли чотири стільці. У Ріса був лиш один брат — Кларк. Майрон подумав, чи завжди було так, чотири стільці, й після того, що трапилося з Рісом, нікому не стало відваги забрати стілець. Чи вони сиділи тут щовечора за вечерею протягом десяти років з одним порожнім стільцем?

Майрон глянув на Брук. Вона знала, про що він думає. Це було написано на її обличчі.

— Ми інколи також їмо біля «кухонного острова», — сказала Брук.

Посередині кухні стояв великий прямокутний мармуровий «кухонний острів». Над ним зі стелі звисала низка високоякісних латунних сковорідок. На одній частині «острова» були шафки, на іншій — шість барних стільців.

— Ще одне, — додав Майрон.

— Що?

— Все тут повернуто до вікон. Я маю на увазі, крім одного стільця за кухонним столом. Від раковини все видно. Від плити все видно. Від барних стільців та навіть від столу.

— Так.

Майрон підійшов до скляних розсувних дверей, подивився праворуч, тоді ліворуч.

— Тобто троє чоловіків у лижних масках пройшли весь цей шлях — шлях до цих дверей, — і ніхто їх не побачив?

— Вада була зайнята, — сказала Брук. — Вона готувала їжу. А хлопці… що ж, вони не дивилися б у вікно. Вони, напевно, грали в якусь відеогру чи бешкетували.

Майрон оглянув, наскільки був відкритий двір, які були великі вікна.

— Думаю, це можливо.

— А як інакше могло бути?

Поки що немає причини відповідати на це запитання.

— Кларк сказав мені, що був у школі, коли хлопців викрали.

— Так. І що?

— У більшості дітей уроки закінчуються о третій годині дня. Дошкільнята в цьому місті ходять у садок лише на півдня, правильно?

— Так. Їх відпустили о пів на дванадцяту.

— І викрадачі також про це знали.

— І що?

— Нічого. Це означає, що вони це планували, ось і все.

— Поліція думала так само. Вони припускали, що ті, напевно, стежили за Вадою чи Рісом і знали їхній розклад.

Майрон поміркував трохи.

— Але Ріс не приходив додому щодня з дитсадка, чи не так? Тобто я припускаю, що інколи його могли забрати побавитися з друзями в інший дім. Гадаю, він інколи ходив до Патріка.

— Саме так.

— Отож з одного боку, це все здається ретельно спланованим. Троє чоловіків, які знають розпорядок. А з іншого — вони сподіваються, що твоя нянька залишить ці двері незамкненими, і ніхто не побачить, як вони наближатимуться.

— Вони могли знати, що вона ніколи їх не замикає.

— Стежачи, як вона заходить на кухню з подвір’я? Навряд чи.

— Вони так само могли розбити вікно, — припустила Брук.

— Не зрозумів.

— Скажімо, Вада їх помітила. Думаєш, вона встигла б підбігти до дверей вчасно й замкнути їх? Тоді що? Вони могли розбити вікно та схопити хлопців.

Майрон подумав, що усе можливо. Але навіщо чекати? Чому не схопити хлопців, коли вони були на подвір’ї? Нападники боялися, що хтось побачить?

Було ще зарано висувати якісь версії. Йому конче треба було зібрати більше фактів.

— Тож ось вони, викрадачі, заходять туди ж, де зараз стоїмо ми, — почав Майрон.

Брук на мить заціпеніла.

— Так.

— Я був дещо різкий, вибач.

— Не стався до мене поблажливо.

— Я й не ставлюся. Але це не означає, що я не повинен бути чуйним.

— Почнімо все спочатку, — запропонувала Брук.

— Почнімо що спочатку?

— Ти, напевно, дивуєшся, як я це роблю, — сказала Брук. — Як я заходжу на цю кухню щодня й проходжу повз місце, де був викрадений Ріс. Чи я забороняю собі про це думати? Чи я плачу інколи? Напевно, я роблю всього потрохи. Але я переважно пам’ятаю. Здебільшого, коли заходжу на цю кухню, та подія мене супроводжує. І мені це потрібно. Всі дивуються, чому ми не виїхали. Чому підтримуємо цей біль. Я скажу тобі, чому. Тому що цей біль кращий. Цей біль кращий, аніж біль забуття. Мати не може відмовитися від своєї дитини. Тому я можу жити з болем. Я не можу жити з відмовою.