Харлан Кобен - Додому

Ви були вдома.

Тренер Ґрейді помітив Майрона й підійшов ближче. Декотрі речі змінюються. А деякі — ні. Тренер досі носив сорочку-поло з вишитим логотипом на кишені та дещо затісні шорти. Він потис Майронові руку, а потім обійняв.

— Стільки часу минуло, — сказав йому Майрон.

— Так, — розвів руками тренер Ґрейді. — Як тобі нова спортзала?

Майрон на мить роззирнувся.

— Я ніби як скучив за старою, знаєте?

— Знаю.

— А втім, може, ми просто стали старі та буркотливі.

— І це може бути.

— Напевно, пора мені вже стояти на ґанку й репетувати, щоб дітлахи забиралися геть із мого газону.

Вони обидва повернулися до майданчика й дивилися. Міккі зімітував трьохочковий кидок, поманивши до себе захисника, а тоді зробив пас через середину своєму товаришеві по команді, щоб той легко забив з-під кільця.

— Він особливий, — сказав Ґрейді.

— Так.

— Гадаю, він може бути кращим за тебе.

— Ану тихо.

Тренер Ґрейді засміявся та подув у свисток. Гра зупинилася, вперше Міккі перестав бути таким зосередженим і помітив дядька. Він не помахав рукою. Майрон теж. Тренер покликав їх у центр майданчика, сказав кілька підбадьорливих слів.

— Руки в коло, — мовив він.

Хлопці всі поставили руки та вигукнули: «Команда!», а тоді побігли в душ.

Міккі з рушником на шиї підбіг до Майрона. Той підвівся. Міккі було шістнадцять, він був трохи вищим за Майрона, мабуть, шість футів п’ять дюймів. Він рідко всміхався принаймні в компанії дядька, але донедавна їхні стосунки, хоча й не довгі, були напружені.

Але зараз Міккі усміхався.

— Дістав квитки? — запитав Міккі.

— Я їх замовив.

— Я швиденько в душ! Скоро повернусь.

Він побіг. Зала спорожніла. Майрон підібрав перший ліпший м’яч та попрямував до майданчика. Він зупинився біля штрафної лінії та тричі відбив м’яч від підлоги. Несвідомо намацав заглиблення на м’ячі. Він кинув м’яча з ідеальним підкрученням. Фіть! Кинув знову. І знову.

Минув час. Неможливо сказати скільки.

— Майроне!

Це був Міккі.

Вони попрямували до автостоянки. Побачивши лімузин, Міккі зупинився.

— Ми їдемо на цьому?

— Так. Проблеми?

— Він дещо показушний.

— Ну, так, трохи впадає у вічі.

Міккі озирнувся, чи немає поруч нікого з його друзів. Пересвідчившись, що на обрії чисто, вони обидвоє залізли на заднє сидіння. Міккі нахилився і просунув руку до водія.

— Я Міккі.

— Я Стен, — відповів водій. — Приємно познайомитися, Міккі.

— Навзаєм.

Міккі відкинувся на спинку й пристебнув ремінь безпеки. Машина рушила.

— Я думав, ти ще подорожуєш, тож ми ввечері не підемо. — сказав Міккі.

— Я щойно повернувся.

— А куди ти їздив?

— У Лондон, — сказав Майрон. — Як бабуся з дідусем?

Бабуся і дідусь — Еллен та Алан Болітари — батьки Майрона. Міккі залишався в них на кілька наступних днів.

— Вони в нормі.

— Коли повернуться твої батьки?

Міккі знизав плечима й визирнув у вікно.

— Це мав би бути триденний виїзд.

— А потім?

— А потім, якщо все буде гаразд, мама лікуватиметься амбулаторно.

Тон Міккі дав Майрону зрозуміти, що ліпше не обговорювати цю тему. Цього разу Майрон так і вчинив.

Поїздка до серця Ньюарка забрала півгодини. Арена «Пруденшл-центр» іще відома як «Скеля», названа так на честь Гібралтарської скелі, яка зображена на логотипі «Пруденшл». Тут грала хокейна команда «Нью-Джерсі Девілс», на цьому й усе, якщо мова йде про професійні команди. Команда «Нетс» переїхала до Брукліна, забувши про своє коріння, але Майрон бачив ігри багатьох баскетбольних команд коледжів та двічі — Спрінґстіна.

Майрон викупив замовлені квитки. Їм також видали ламіновані перепустки за лаштунки.

— Гарні місця? — запитав Міккі.

— Перший ряд.

— Чудово.

— Твої тітки дбають про нас. Ти це знаєш.

Сьогоднішня подія — професійний реслінг.

У старі часи, до того як завдяки Інтернету знімки напівроздягнених жінок стали легкодоступні, підлітки шукали гострих відчуттів, переглядаючи професійну боротьбу жінок у неділю вранці на місцевому телебаченні. Розігрів для основної події сьогодення позначено поверненням до тих днів, до днів ДАРу, Дівочої Асоціації Реслінгу (спершу вони хотіли назватися УДАР, себто Унікальна Дівоча Асоціація Реслінгу, але в локальних мережах виникли проблеми з відповідним акронімом), і деяких постійних улюбленців організації.

Багато років тому ДАР припинила діяльність, але дехто, а саме подруга Майрона та його колишня партнерка по бізнесу Есперанса Діаз, відродила цю організацію. Було відчуття ностальгії, й Есперанса, відома раніше як «Маленька Покахонтас, індіанська принцеса», сподівалася на цьому заробити. Вона не наймала гарних молодих дівчат, щоб привабити підлітків. Той сектор ринку був уже перенасичений.