Харлан Кобен - Додому

— Гадаєш, він заговорить?

— Цитуючи тебе, «навряд чи так станеться».

— А якщо я знайду його… — почав Уїн.

Майрон повернувся до прес-конференції.

— Ти не схвалюєш, — мовив Уїн.

— Ти знаєш, що ні.

— Та ти знаєш, хто я і що роблю.

— Це могло би бути, мовити б, нормально в минулому. За певних обставин.

— Але не в нашому прекрасному новому світі?

— Ти дійсно схвалюєш узаконення урядом катування людей задля того, щоб дістати інформацію?

— Боже милий, ні, — сказав Уїн.

— Тільки коли ти особисто?

— Саме так. Я вірю своїм рішенням і мотивам. Я не вірю рішенням та мотивам уряду.

— Різні правила для вас?

— Так, звичайно, — Уїн схилив голову. — Це збиває тебе з пантелику?

Майрон похитав головою.

— Дещо інше.

— Що саме?

— Тебе довго не було.

Уїн не відповів.

— Якщо я повернуся назад, — промовив Майрон, — то не хочу знову тебе втратити.

— Ти чув, що сказала Брук.

— Чув.

— Я облажався. Я мушу знайти її сина за будь-яку ціну.

За годину, саме тоді, коли вони сідали в літак Уїна, Брук отримала повідомлення. Вона прочитала його й зупинилася. Майрон та Чік зупинилися за крок до неї.

— Що там? — запитав Чік.

— Це від Ненсі.

Вона простягнула телефон Чікові. Він прочитав уголос: «Я роблю так, як краще для мого сина. І твого. Повір мені. Незабаром зв’яжемося». Чік досі мав похмурий вигляд.

— Що це, в біса, означає?

Брук забрала телефон. Вона спробувала знову подзвонити Ненсі, але ніхто не відповідав. Вона написала повідомлення, попросивши пояснення та деталей. Знову ж, відповіді не було.

— Ми їй ніколи не подобалися, — сказав Чік. — Вона звинувачувала нас у тому, що трапилося, хоча наш син також зник.

Він нахилився і зайшов у літак. Там була Мі в своїй приталеній уніформі стюардеси. Вона легенько їм усміхнулася, як і годиться в цій ситуації, і взяла у них верхній одяг.

— Вона поводиться так, ніби це наша провина, — мовив Чік дружині. — Я й раніше тобі казав, ти ж знаєш.

— Так, знаю, Чіку, багато разів.

— Навіть до всього цього. От, скажімо, Гантер, він пиячить зараз, але він завжди був гульвісою. Йому все підносили на блюдечку. Нудний, як стояча вода. З ним розмовляти немов до стіни. Але Ненсі, що, в біса, вона хоче з цього викрутити?

Вони не знали, що йому відповісти.

— Хтось зараз користується спальнею? — спитав Чік, обернувшись до Мі.

— Вона у вашому розпорядженні, пане.

— Чудово. Чи не могли б ви принести мені води?

— Зараз, хвилинку, пане.

Чік витягнув з кишені баночку з пігулками. Він витрусив дві таблетки, а тоді, подумавши, й третю. Мі подала йому воду. Він проковтнув усі три й показав на кімнату у хвості літака.

— Не проти, якщо я…?

— Давай, — відказала Брук.

За три хвилини почулося його хропіння. Мі зачинила двері в спальню, і звук вщух. Літак поїхав злітною смугою й здійнявся в повітря. Майрон та Брук сиділи поруч.

— Тож, який план має Уїн? — запитала вона.

— Він хоче схопити Гладкого Ґанді до того, як це зробить поліція.

Брук кивнула.

— Це було б добре. Думаєш, йому вдасться?

— Якби Уїн був тут, гадаю, він сказав би: «Я вдам, ніби ти цього не питала».

Це змусило жінку всміхнутися.

— Він любить нас.

— Я знаю.

— Він небагатьох любить, — сказала вона. — Але коли він насправді тебе любить, то це одночасно і люта, і заспокійлива любов.

— Він рятував моє життя стільки разів, що й не злічити.

— А ти — його, — відказала Брук. — Він розповідав мені. Ви зустрілися в Дюкському університеті, так?

— Так.

— Коли?

— На першому курсі.

— Розкажи мені, яке було твоє перше враження від нього?

Майрон задивився вдалину, намагаючись приховати усмішку.

— Мій тато підвозив мене до Дюкського університету. Я нервував, перший курс коледжу й таке інше. Тато всіляко намагався полегшити це для мене, відволікав. Пам’ятаю, він допомагав мені переїхати. Ми волочили всі мої речі нагору чотирма сходовими маршами. Я все запевняв його, що впорався б і сам. Я так переживав, що мій батько не в такій гарній формі…

Майрон похитав головою, повернувшись до спогадів.

— Принаймні в моєму гуртожитку був альбом зі студентами першого курсу. Пам’ятаєш такі?

— О, так, — сказала Брук, її губи розтягнулися в сумній посмішці. — Ми переглядали наш і оцінювали хлопців за шкалою від одного до десяти.

— Боже, яка ти обмежена, Брук.

— Еге ж, я така.

— Тож ми з батьком зробили перерву й почали його роздивлятися. І я досі пам’ятаю, коли побачив фото Уїна — синьоокий блондин, який мав вигляд, наче модель з обкладинки журналу « Надокучлива Золота Молодь ». У нього був такий чванькуватий вираз обличчя. Ну, ти знаєш, який.