Харлан Кобен - Додому

— Радий, що він одужає, — відповів Майрон. — Я чув, що він прокинувся?

Ненсі Мур не одразу відповіла. А коли заговорила, то попросила:

— Можна запитати у вас дещо?

— Звичайно.

— Що ви пам’ятаєте зі свого життя до шести років?

Майрон знав, до чого вона веде, але таки відповів.

— Небагато.

— А як щодо життя з шести до шістнадцяти років?

Цього разу Майрон промовчав.

— Тоді було все, правда? Початкова і середня школи, більша частина старших класів. Це те, що нас формує. Це те, що робить нас тими, ким ми є.

Бариста порахував суму на оплату. Ненсі Мур простягнула йому монети. Він деякі повернув, а також дав торбинку з собою.

— Я не хочу тиснути на вас, — сказав Майрон. — Але чи казав Патрік щось про те, що з ним трапилося чи де може бути Ріс?

Ненсі Мур занадто дбайливо поклала гроші назад у сумочку.

— Нічого, що могло б допомогти, — відповіла жінка.

— Що це означає?

Вона лише похитала головою.

— Що він розповів? — запитав Майрон. — Тобто Патрік. Хто їх викрав? Де вони були весь цей час?

— Вам потрібні відповіді, — мовила Ненсі, — а мені потрібен тільки мій син.

— Мені потрібні відповіді, — сказав Майрон, — бо ще одного хлопця таки не знайшли.

Її погляд став сталевим.

— Ви думаєте, я не хвилююся через Ріса?

— Зовсім ні. Я впевнений, що дуже хвилюєтеся.

— Гадаєте, я не знаю, що відчувають Брук та Чік?

— Навпаки, — відказав Майрон. — Не думаю, що хтось знає краще, ніж ви.

Жінка заплющила очі.

— Даруйте. Просто…

Майрон чекав.

— Патрік ледве говорить зараз. Йому погано. Я маю на увазі психічно. Він насправді ще не розповідав.

— Не хотів би видатися черствим, — сказав Майрон, — але ви впевнені, що це Патрік?

— Так.

Жодних вагань. Жодних сумнівів.

— Ви зробили тест на ДНК?

— Ні, але зробимо, якщо цього вимагатимуть. Гадаю, він упізнає нас. Принаймні мене. Але це Патрік. Це мій син. Я розумію, що то звучить як жахливе кліше, але мати знає.

Може, кліше. Може, й ні. Водночас, згадаймо інше кліше: ми бачимо те, що хочемо бачити, особливо, коли мова йде про матір у розпачі, яка сподівається втамувати десятилітні муки болю.

Її очі наповнилися сльозами.

— Якийсь божевільний вдарив його ножем. Мого хлопчика. Ви знайшли його. Ви його врятували. Ви розумієте? Він би сплив кров’ю. Так кажуть лікарі. Ви…

— Ненсі! — почувся голос позаду нього. Майрон обернувся й помітив Гантера Мура, колишнього чоловіка Ненсі, батька Патріка.

— Нумо, — сказав чоловік, — нам час іти.

Він відпустив двері та зник, повернувши ліворуч.

Якщо Гантер Мур і впізнав Майрона, він не подав знаку. А втім, для цього майже не було причини. Вони ніколи раніше не зустрічалися — його не було в будинку Болдвінів того дня — і здалося, що він квапився, підганяючи свою колишню дружину.

Ненсі схопила торбинку й каву. Тоді обернулася до Майрона.

— Видається недоречним знову дякувати. Думка про те, що через стільки років після того, як знайшли Патріка живим, його б убили, якби не ви…

— Все гаразд.

— Я завжди буду вашою боржницею.

Потім вона поквапилася, вийшла за двері й, завернувши ліворуч, рушила за колишнім. Якусь хвилину Майрон не рухався.

— Хочете ще кави? — запитав бариста.

— Ні, дякую.

Майрон досі не рухався.

— Усе гаразд, друже? — поцікавився бариста.

— Усе добре.

Майрон ще трохи дивився на двері, а відтак його осяяла цікава думка. Лікарня була праворуч. Але й Гантер, і Ненсі повернули ліворуч.

Це щось означало?

Ні. Принаймні саме по собі. Може, вони мали забрати щось в аптеці, подихати свіжим повітрям або…

Майрон рушив до дверей. Він вийшов на вулицю і глянув ліворуч. Ненсі Мур сідала в чорний фургон.

— Стривайте, — гукнув Майрон.

Але вона була занадто далеко, та й на вулиці стояв гамір. Двері фургона зачинилися, як тільки Майрон побіг.

— Зачекайте хвилинку, — крикнув він.

Та фургон уже рушив. Майрон побачив, як він поїхав униз вулицею і зник за рогом. Він зупинився й видобув смартфон. Можливо, це не мало жодного значення. Може, поліція повезла їх на допит. Може, після цілодобового сидіння поруч із сином їм треба було кілька годин відпочити.

Обом?

Ой-ой, аж ніяк! Чи Ненсі Мур схожа на таку людину, якій потрібен був би відпочинок від зниклої на десять років дитини? Нізащо. Вона в жодному разі не відійшла б від нього, вона боялася б навіть на мить відвести від нього погляд.

Майрон витяг телефон і натиснув на те, що досі було на швидкому наборі під кнопкою «1». Йому байдуже було, чи його вистежать. Сигнал перестрибуватиме туди-сюди, доки не спиниться на разовому телефоні, який не можна відстежити.