Харлан Кобен - Додому

— І все ще немає остаточних доказів, що Ненсі й Гантер — батьки хлопця, — кивнув Уїн.

— Іронія, правда?

— То що сказав Патрік? — запитав Майрон. — Де вони були? Хто їх утримував?

Брук підняла кухоль, якусь мить роздивлялася його вміст, а тоді допила. Майрон та Уїн дивилися на неї і чекали.

— Патрік іще нічого не сказав.

На мить запанувала тиша.

— Він аж так сильно поранений?

— Очевидно. Навряд чи вони дозволили б мені його побачити. У палату пускають лише членів родини.

— Наскільки серйозні травми?

— Ненсі каже, що він житиме, але він досі в шоковому стані. Щодо іронії… Десять років ми не мали жодної інформації про Ріса. Жодного просвіту. А тепер раптом з’являється хтось, хто може дати мені відповіді, а я навіть не можу з ним поговорити.

Брук заплющила очі й потерла їх великим і вказівним пальцями. Майрон простягнув руку, щоб торкнутися її плеча, але Уїн зупинив його, похитавши головою.

— У всякому разі, — промовила вона, розплющивши очі, — по обіді ми проводимо прес-конференцію. Як вам відомо, ЗМІ дізналися частину історії. Тепер час розповісти решту.

— Минуло три дні, — сказав Майрон. — Чого чекати?

Брук встала і, повернувшись, сперлася спиною на барну стійку.

— Отже, першого дня двоє детективів, чи як вони там себе називають, зі Скотленд-Ярду звернулися до нас із Чіком. «У нас дилема», — сказали вони. Якщо ми йдемо в пресу й розкидаємо повсюди фотографії дорослішого Ріса, можуть трапитися дві речі, як пояснили детективи. По-перше, — Брук підняла вказівний палець, — ми чинимо тиск і знаходимо Ріса. По-друге, — до вказівного пальця приєднався середній, — ми чинимо тиск, хоч хто тримає Ріса, він його вб’є та викине тіло.

— Вони таке тобі сказали? — запитав Майрон.

— Атож. Вони порадили дати їм трохи часу й подивитися, чи вони зможуть знайти якісь зачіпки без шуму.

— Припускаю, не змогли.

— Правильно. Здається, що Ріс зник безслідно. Знову.

Знову.

І знову вона заплющила очі. І знову Майрон випростав руку. І знову хитанням голови Уїн його зупинив. Уїн не був байдужим. Він просто не хотів, щоб вона зламалася. Майрон це розумів.

— То слідчі, — сказав Уїн, — вони змінили свої пропозиції?

— Ні, — сказала Брук, — я змінила. Я ухвалила рішення. Це мій вибір. Ми надамо цьому розголосу. Чи допоможе це мені знайти сина, чи вб’є його? Не знаю. Чудово, правда?

— Це правильний крок, — сказав Уїн. — Єдиний крок.

— Ти так гадаєш?

— Так.

Майрон побачив, як Брук стиснула кулаки. На її обличчі поволі проступав рум’янець, і коли вона геть розчервонілася, то стала схожа на свого двоюрідного брата Уїна, принаймні можна було помітити родинну схожість. Коли Брук знову заговорила, її голос залунав різкіше.

— Тож тепер ти гадаєш, що я повинна вплинути на те, що трапиться з моїм сином?

Уїн не відповів.

— Ти отримав анонімного листа, — сказала Брук.

— Так.

— Ти взявся до справи, і все закінчилося вбивством трьох чоловіків.

— Голосніше, — мовив Уїн. — Думаю, паничі в кутку тебе не почули.

— Чому ти не сказав мені про той лист? — не звертала на нього увагу Брук.

— Він був анонімний. Я думав, він ні до чого не приведе.

— Дурниці! — відрубала Брук. — Тобі він здався достатньо правдоподібним, щоб перевірити.

— Так.

— То чому ти мені не розповів, Уїне?

Відповіді не було.

— Бо ти думав, що я зламаюся? Тому що ти не хотів дати мені надію?

Тиша.

— Уїне!

— Так, — відказав він, обернувшись і дивлячись їй просто в очі, — саме тому.

— Це не тобі було вирішувати.

— Проте я вирішив, — мовив він, розвівши руки.

— Ти думав, що я не витримаю? Що ти завдаси мені додаткового болю?

— Щось таке…

— Нічого ти на знаєш про мій біль, — нахилилася ближче Брук. — Як ти посмів? Як ти посмів вирішувати за мене?

Вона невідривно дивилася на нього. Уїн нічого не казав.

— Уїне!

— Ти маєш рацію, — погодився він, — я мав тобі сказати.

— Не так усе й добре.

— Мусить бути добре, Брук.

— Ні, вибач, ти не зістрибнеш так легко. Можливо, якби ти сказав мені про електронний лист, я прилетіла б. Може, я б якось допомогла. Може, — ба ні! точно, — все пішло б інакше.

Уїн мовчав.

— Натомість, — вела далі Брук, показавши пальцем на вікно пабу, — мій хлопчик і досі там. Самотній. Ти не впорався, Уїне. Ти сильно облажався.

— Пригальмуй-но на хвильку, — втрутився Майрон. — Ми не знаємо, чи це щось змінило б…

Брук кинула нищівний погляд на Майрона, обірвавши його.