Харлан Кобен - Додому

Що за…?

Підвал нагадував поганенький табір біженців. Там були розкладачки, ковдри та спальники. Ніколи думати про це. Спускаючись донизу сходами, Майрон оглянув камеру.

Порожньо.

Він спустився донизу і повернув праворуч. Діти продиралися до кутка, як у фільмі про зомбі — ніби залазили одне на одного і поїдали щось, що стирчало звідти. Майрон рушив у той бік. На його шляху були діти. Майрон розштовхав їх. Там переважно були хлопці, хоч де-не-де траплялися й дівчата. Вони всі дивилися на нього порожніми розгубленими очима, все ще штовхаючись уперед.

— Де Гладкий Ґанді? Де хлопці, яких він тримав у підвалі?

Ніхто не відповів. Вони далі штурхались і пхалися в той куток. Там були двері чи….

Отвір?

Діти зникали в якомусь отворі в бетонній стіні.

Майрон пришвидшив ходу, хай навіть довелося поводитися з дітьми брутальніше, ніж він хотів. Хтось із них закричав і вчепився нігтями в Майронове обличчя. Майрон відкинув його. Він рухався як півзахисник, опустивши плече, завдаючи ударів у корпус, доки не дістався діри.

Інша дитина саме залазила туди.

Це був тунель.

Майрон схопив малого ззаду. Інші штовхалися, намагаючись дістатися отвору. Майрон стояв міцно. Він притягнув хлопця впритул до свого обличчя.

— Туди пішов Гладкий Ґанді? Він забрав двох хлопців із собою?

— Нам усім треба йти, — відповів хлопець, кивнувши. — Інакше нас знайдуть копи.

Вони знову штовхалися. У Майрона було два варіанти. Відійти або ж…

Він пірнув у діру і приземлився на холодну вогку підлогу. Коли він устав, то гепнувся головою об бетон. На мить ув очах застрибали зірочки. Стеля тунелю була дуже низькою. Нижчі на зріст хлопці, напевно, могли бігти. Майрону ж так не пощастило.

Позаду нього з’являлись інші діти.

Треба рухатися .

— Патріку! — гукнув він. — Рісе!

Якусь мить він чув тільки дряпання дітей, які тікали через темний тунель. А тоді він почув чийсь крик:

— Допоможіть!

Майрон відчув, як затріпотіло серце. Можливо, зойк був короткий, і лиш одне слово, але дещо Майрон знав точно.

Це був американський акцент.

Він спробував пришвидшитися. Тунель був забитий хлопцями та дівчатами, які не давали йому просуватися. Він ковзнув повз них.

— Патріку! Рісе!

Сильне відлуння. Проте ніхто не відповів.

Висота та товщина тунелю була різною й постійно змінювалася. Він викривлявся та повертав у неочікуваних місцях. Стіни були чорні, старі й вогкі. Кілька тьмяних лампочок надавали цьому місцю примарнішого вигляду.

З обох боків, позаду та спереду були підлітки. Хтось квапився, інші відставали.

Майрон схопив одного трохи міцніше, ніж сподівався, й наблизив його до свого обличчя:

— Куди веде цей тунель?

— Багато куди.

Майрон відпустив його. Багато куди. Чудово.

Він дійшов до розвилки і спинився. Одні повертали праворуч, інші ліворуч.

— Патріку! Рісе!

Тиша. А тоді почувся голос, схожий на голос американця.

— Допоможіть!

Праворуч.

Майрон поспішив на звук голосу, намагаючись рухатися швидше, не сповільнюватись і не вдаритися головою в стелю. Сморід ледь не викликав блювоту. Він і далі рухався. Він замислився, чи давно тут ці тунелі — може, століття? Усе місце навіювало атмосферу Діккенса, аж раптом побачив двох хлопців попереду.

Й огрядного чоловіка у жовтому мішкуватому костюмі.

Гладкий Ґанді обернувся до нього. Він видобув ніж.

— Ні! — закричав Майрон.

Перед ними було багато підлітків. Майрон біг до хлопців якомога прудкіше, опустивши голову, безперервно працюючи ногами.

Гладкий Ґанді підняв ножа.

Майрон далі рухався. Проте він бачив, що перебуває занадто далеко.

Ніж опустився. Майрон почув крик.

Хлопець упав на землю.

— Ні!

Майрон опустився біля тіла. Чоловік у бахматому костюмі знову побіг, але Майронові було байдуже. Ще більше підлітків почали проштовхуватися. Майрон прикрив тілом пораненого хлопця.

Де ж інший?

Там. Майрон потягнувся і схопив його за щиколотку. Він тримав міцно. Інші підлітки налетіли на нього. Майрон усе ще стискав щиколотку. Він нависав над пораненим хлопцем, затуляючи його тілом, мов щитом. Він знайшов колоту рану і спробував зупинити кровотечу передпліччям.

Чиясь нога наступила на зап’ясток Майрона. Хватка на щиколотці іншого хлопця послабилася.

— Стривай! — заверещав він.

Але щиколотку виривали з його руки.

Майрон заскреготав зубами. Як довго він зможе протриматися?

Майрон тримався, навіть коли хлопець намагався вирватися, навіть коли його вдарили сильно в обличчя, навіть коли його вдарили вдруге. А тоді, після чергового удару, рука зісковзнула.