Харлан Кобен - Додому

Гладкий Ґанді був одягнений у яскраво-жовтий мішкуватий костюм.

— Готівка в тій сумці?

— Не в моєму ж спідньому, — відказав Майрон.

Гладкий Ґанді насупився через жарт, який був доволі некепський.

— Хтось прослуховує на іншому кінці вашого телефону, — сказав Гладкий Ґанді.

Майрон навіть не збирався заперечувати чи погоджуватись.

— У це лігвище є лиш один вхід, — докинув Гладкий Ґанді. — Зрозуміло?

— Ви щойно назвали це лігвищем?

— У нас усюди камери. Дереку і Джиммі, підніміть руки.

Двоє хлопців, які витріщались у свої монітори, підняли руки.

— Дерек і Джиммі пильнують камери відеоспостереження. Якщо хтось спробує сюди проникнути, ми їх побачимо. Обидві пари дверей, крізь які ви проходили сюди, з броньованої сталі, але ви, напевно, це вже знаєте. Коротше, немає способів дістатися цієї кімнати вчасно, щоб вас урятувати, навіть якщо ті люди прудкі й добре озброєні.

Не боятися. Не показувати страху.

— Так, гаразд, круто. То, може, продовжимо? Ви казали щось про кібер-валюту.

— Ні.

— Ні, ви не казали…

— Це не має значення, містере Болітар. Спершу вам треба було дістати біткойни або популярнішу відповідну кібер-валюту. Тоді я дав би вам довгу адресу відкритого ключа, яка, по суті, є еквівалентною унікальному банківському рахунку. Ви б переслали гроші через мережу і — пуф! — зникли. Так я спочатку планував провести обмін.

— А тепер ні?

— Тепер ні. Розумієте, це спрацьовує з невеликими сумами, але настільки великі гроші… гм… відстежать. Нині кібер-валюта занадто відкрита. Хочете знати правду? — він нахилився, ніби хотів прошепотіти щось секретне. — Гадаю, кібер-валюту перетворили на гігантську спецоперацію, щоб правоохоронці могли збирати дані про чорний ринок. Тому я замислився. Чому сомалійські пірати завжди вимагають готівку?

Він подивився на Майрона так, наче очікував відповіді. Майрон припустив, що якщо не відповість, то чоловік замовкне.

— Тому що готівка — це легший, простіший і кращий шлях.

Гладкий Ґанді потягнувся за сумкою.

— Стривайте, — сказав Майрон, — ми домовлялися.

— Ви не вірите моєму слову?

— Ось як ми вчинимо, — почав Майрон, намагаючись створити видимість контролю, — двоє хлопців звідси підуть. Вони вийдуть на вулицю. Тільки-но вони вийдуть, я даю вам гроші.

— Вийдуть куди?

— Ви казали, що знаєте, що хтось прослуховує нас.

— Говоріть.

— Він знає, де я. Він під’їде на автомобілі. Хлопці сядуть у машину, я дам вам гроші й піду.

Гладкий Ґанді поцокав язиком.

— Так не буде.

— Чому?

— Тому що я трохи вам збрехав.

Майрон мовчав.

— Ваш друг не прослуховує вас. Усі пристрої, включно з нашими власними мобільними телефонами, заблоковані зараз. Так спроектовано цю кімнату. Просто щоб бути в цілковитій безпеці. Працює наш покращений вай-фай, але він захищений паролем. І, боюся, ви його не знаєте. Тому, хай які пристрої ви ховаєте в будь-яких отворах, вони повністю непридатні.

Здалося, хлопці почали друкувати трохи повільніше.

— Не важливо, — сказав Майрон.

— Повторіть?

— Я розтрощив ноутбук вашого друга.

— Він коштував купу грошей! Покидьок… — закричав худий.

— Тихо, Лестере, — сказав Гладкий Ґанді, а тоді обернувся знову до Майрона. — І?

— Сигнал телефону не був заблокований, коли я приїхав. Мої люди знають, що я тут. Вони чекатимуть надворі. Ви відпускаєте двох хлопців на вулицю, вони їх підбирають. Легко, правда?

Майрон обдарував їх Усмішкою № 19: висококласний усміх «ми-ж-тут-усі-друзі».

Гладкий Ґанді простягнув руку.

— Віддайте мені сумку, будь ласка.

— Віддайте мені дітей.

Він махнув своєю пухлою рукою, щільно оповитою браслетом, і великий плаский екран на стіні засвітився.

— Щасливий?

Це знову була камера. Двоє хлопців сиділи на підлозі, підібгавши коліна й опустивши голови.

— Де це вони?

Гладкий Ґанді всміхнувся так, що аж мороз пішов поза шкірою.

— Я покажу. Зачекайте тут, будь ласка.

Гладкий Ґанді ввів код на кнопковій панелі, впевнившись, що Майрон його не бачив. Він залишив кімнату, натомість зайшло ще двоє хлопців у камуфляжі.

Гм-м, чому б це?

У кімнаті запанувала тиша. Друкування припинилося. Майрон спробував прочитати бодай дещо на їхніх обличчях.

Щось було не так.

За дві хвилини Майрон почув голос Гладкого Ґанді:

— Містере Болітар!

Тепер його можна було побачити на великому пласкому екрані.

У камері з двома хлопцями.

Уїн не помилився. Їх тримали просто тут, у закладі з ігровими автоматами.