Харлан Кобен - Додому

— То які ж теорії про те, як Патрік і Ріс опинилися в нього?

— Їх є кілька. — Уїн стенув плечима. — Справжній викрадач продав їх. За останні десять років хлопців могли передавати з рук у руки десятки разів. Можливо, він не перший хижак.

— Брр!

— Саме так, брр. Можливо, Патрік і Ріс утекли й жили на вулиці. Такий паразит, як Гладкий Ґанді, міг схопити їх і там. Запропонувати їм роботу. Запропонувати їм дозу і таким чином підсадити на наркотики, щоб їм довелося заробляти. Є десятки способів того, як це могло трапитися.

— І жодного хорошого, — сказав Майрон.

— Ні, мені жоден не спадає на думку. Але як ми дізналися, люди, особливо молодь, швидко оговтуються. А зараз зосередьмося на їхньому порятунку.

— Ти бачив Патріка на вулиці, — сказав Майрон, дивлячись на пиво.

— Так.

— Якщо він, скажімо, мав певну свободу…

— Тоді чому він не потелефонував додому? — договорив замість нього Уїн. — Ти знаєш відповідь. Стокгольмський синдром, страх, за ним могли стежити, або, можливо, він не пам’ятає свого старого життя. Йому було шість, коли його викрали.

Майрон кивнув.

— Чому ще?

— Мої люди пильнують залу ігрових автоматів.

— Навіщо?

Уїн не відповів.

— Один із них буде стежити за Гладким Ґанді, коли той вийде. Гроші будуть приблизно за десять хвилин. Ми в сусідніх кімнатах. Коли він зателефонує, ти підеш. Окрім того…

— Чекаємо.

Дзвінок пролунав о четвертій ранку.

Майрон пробудився від сну і потягнувся за телефоном. У дверях з’явився Уїн, усе ще одягнутий. Він кивнув Майрону, щоб той відповів, і приклав до вуха такий самий телефон.

— Доброго ранку, містере Болітар.

Це був Гладкий Ґанді. Він навмисне зателефонував о четвертій ранку. Майрон зрозумів. Він намагався заскочити Майрона зненацька, сонного. Він сподівався, що Майрон не зорієнтується й буде збитий з пантелику. Класичний хід.

— Здоров, — сказав Майрон.

— Маєте гроші?

— Маю.

— Чудово. Йдіть, будь ласка, до банку «НатВест» на Фулгем-Палас-роуд.

— Зараз?

— Так, якомога швидше.

— Теперечки четверта ранку.

— Я знаю. Біля дверей стоятиме працівниця на ім’я Деніз Нуссбаум. Підійдіть до неї. Вона допоможе вам відкрити рахунок і зробити відповідний внесок.

— Я не розумію.

— Ви зрозумієте, якщо послухаєте. Йдіть, куди я вам кажу. Деніз Нуссбаум поінформує вас щодо переказу.

— Ви сподіваєтеся, що я перекажу вам гроші до того, як побачу хлопців?

— Ні. Я сподіваюся, що ви робитимете те, що кажу. Хлопці з’являться, щойно рахунок буде відкрито. Коли ви їх побачите, то завершите операцію переказу коштів на наш рахунок у кібер-валюті. Тоді хлопці ваші.

Майрон глянув на Уїна. Той кивнув.

— Гаразд, — відповів Майрон.

— Що, містере Болітар, полюбляєте старомодні способи? Думали, я змушу вас користуватися різними телефонними будками і стрибати в метро, чи, може, залишити викуп у дуплистому дереві? — захихотів Гладкий Ґанді. — Ви забагато дивитеся телевізор, мій друже.

О Боже!

— Це все?

— Не так швидко, містере Болітар. У мене є ще кілька, скажімо так, прохань.

Майрон чекав.

— Жодної зброї будь-якого типу.

— Гаразд.

— Ви прийдете сам. За вами будуть стежити й наглядати. Ми розуміємо, що у вас є якась підстраховка в цій країні. З вами працюють інші люди. Якщо ми побачимо будь-кого з них на відчутній відстані від цієї оборудки, будуть наслідки.

— А зараз хто забагато дивиться телевізор?

Гладкому Ґанді це сподобалося.

— Краще не сердьте мене, друже.

— Не буду, — сказав Майрон.

— От і добре.

— Є ще дещо.

— Що?

— Я знаю, ви небезпечні й таке інше, — промовив Майрон, — але й ми такі самі.

Майрон чекав на відповідь, але телефон вимкнувся. Майрон та Уїн глянули один на одного.

— Він відключився?

— Так.

— Грубіян!

Вони сиділи на задньому сидінні стретч-лімузина «Бентлі». Уїн поклав гроші в досить елегантну шкіряну валізу. Майрон прочитав напис на етикетці.

— Сумка «Свейн Адені Бріґґ» для передачі викупу?

— Не мав нічого дешевшого під рукою.

— Ти знаєш Фулгем-Палас-роуд? — запитав Майрон.

— Не дуже.

— Де мене треба висадити, щоб нас не засікли?

— Позаду готелю «Кларідж»

— Це поруч із тим банком?

— Ні, звідти до банку двадцять-двадцять п’ять хвилин їзди.

— Не розумію.

— Учора я підмінив твій телефон.

— Так, я знаю.

— Коли твій огрядний друг з ігрових автоматів тимчасово конфіскував згаданий телефон, він прикріпив до нього маячок.