Харлан Кобен - Додому

Брук ідеально його копіювала.

— Так, саме такий.

— Ніби він найбільш виняткова істота на Божій зеленій планеті?

— Саме так, і там вказувалася його вишукана середня школа, там було його повне ім’я. Тому я прочитав — Уїндзор Горн Локвуд ІІІ — і засміявся з цього, показав батькові. Він теж засміявся, а я сказав: «Ніколи не побачу цього хлопця за чотири роки навчання, а подружитися з ним — і поготів».

— Так, я знаю, що ти маєш на увазі, — усміхнулася Брук.

— Ми зустрілися того-таки вечора. І відтоді він мій найкращий друг.

— Отже, ти розумієш, що я кажу.

— Авжеж. Люди бачать його й ненавидять. Вони бачать його і думають, що він пихатий, уїдливий, слабкодухий зануда, який і мухи не скривдить.

— Легка здобич, — докинула Брук.

— Так. І спершу Уїн не показував свого справжнього обличчя. Тобто я відчував, що тут щось нечисто. Навіть коли я зустрів його на першому ж ознайомчому занятті.

— Може, це тебе в ньому й привабило.

— Що, невідомість?

— Так. Його інь і твоє ян.

— Можливо, — погодився Майрон.

— То коли ти точно дізнався? — запитала Брук. — Тобто про його… е-е… таланти. Ти пам’ятаєш?

Він пам’ятав. Занадто добре.

— Перший курс, можливо, десь за місяць від початку навчання групка футболістів вирішали поголити Уїнову голову. Ти знаєш, як буває. Його волосся здавалося занадто ідеальним, воно пряме, золотистий блонд тощо.

— Саме так.

— Отож, однієї ночі ці здоровані-футболісти увірвалися до його кімнати, коли Уїн спав. Гадаю, їх було п’ятеро. Четверо мали тримати його руки й ноги, а один мусив начисто поголити йому голову.

— О Господи, — простогнала Брук.

— Так.

— То що з ними сталося?

— Скажімо так, — відповів Майрон, — футбольній команді випав жахливий сезон. Забагато хлопців були травмовані.

— Добре, коли він поруч, — сказала Брук, похитавши головою.

— Так, добре.

— То які в нас наразі плани, Майроне?

— Як сказав Уїн. Хоч які жахливі речі трапилися з тими двома хлопцями, вони привели їх у Лондон, але почались у твоєму домі. Він на одному кінці. Ми на іншому. Ми повертаємося на початок. Мусимо з’ясувати, що трапилося.

Брук замислилася.

— Я не впевнена, що розумію сенс цього. Ми були на місці злочину мільйон разів.

— Так, але ми повертаємося туди зі свіжим поглядом. Ми бачимо наперед. Це як подорож автомобілем, коли ти не знаєш, куди їдеш. Минулого тижня ти мала лише точку відправлення. Тепер ми знаємо, де був автомобіль три дні тому. Тому можемо спробувати ще раз.

— Упіймав не впіймав, а погнатися можна, — погодилася Брук.

— Але крім того, треба змусити Патріка відкритися.

— Так.

— Повідомлення від Ненсі перед посадкою — що ти скажеш про це?

— Не знаю.

— Здається, Чік їй не довіряє. А ти?

Брук трохи подумала і відповіла:

— Вона мати.

— Тобто?

— Тобто, зрештою, вона зробить те, що буде краще для її дитини. Не моєї.

Мі принесла води та ще теплих смажених горішків. Вона залишила все і відвернулася.

— Ти думаєш, що вона не хоче допомогти? — запитав Майрон.

— Ні, Ненсі розуміє біль. Припускаю, вона розуміє його більше, ніж будь-хто. Але егоїзм — це сильний мотив. Так само як і мати, котра хвилюється за свою дитину. Вона написала в повідомленні: «Я чиню так, як краще для мого сина. І твого». Вона не написала: «Я роблю так, як краще для наших синів». Розумієш?

— Розумію.

— То що нам із цим робити?

— Ми вчинимо так, як краще для твого сина, — сказав Майрон. — І її.

Коли вони приземлилися, Брук отримала ще одне повідомлення від Ненсі: «Ми прийдемо до тебе завтра о 9 ранку, гаразд?»

Брук прочитала повідомлення Майрону та Чікові.

— Хто це, в біса, «ми»? — запитав Чік.

— Не знаю.

— Запитай у неї.

— Гадаю, нам варто зачекати, — сказала Брук. — Маю передчуття, що це її злякає.

— Злякає яким робом? — запитав Чік.

— Не знаю. Майроне?

— Я думаю, ліпше зачекати, — відповів Майрон.

Брук написала у відповідь: «Добре, побачимося завтра».

На них чекали два лімузини, один для Болдвінів, інший для Майрона. Перед тим, як сісти в нього, Брук зупинилася й обернулася до Майрона.

— Ти маєш бути там завтра. Ти врятував їхнього сина. Вони твої боржники.

— Гаразд, — відповів Майрон, хоч і не був у цьому впевнений.

Перед тим як попрямувати до свого лімузина, він дочекався, поки Брук і Чік зникнуть у своєму лімузині.

— Про все домовлено. Я з вами на весь вечір, — сказав водій, коли він сів на заднє сидіння.