Харлан Кобен - Додому

— Дюкський університет, — відповів Майрон. — Як тебе звати?

— Не переймайтеся.

— Як так сталося, що ти працюєш на вулиці? — запитав Майрон.

Юнак спробував посуворішати, але, як це частенько трапляється з хлопчаками, вигляд мав радше похмурий, аніж загрозливий.

— Яке вам діло?

— Я не хотів тебе образити абощо. Я лише чув, що нині… е-е… бізнес переважно ведеться онлайн. Через мобільні додатки на кшталт «Ґрайндра» чи «Скрафа».

— Це покарання, — відповів хлопець, опустивши голову.

— Що за покарання?

— Вулиці.

— За що?

Потяг зупинився.

— Ми тут виходимо, — сказав хлопчина, підводячись. — Ходімо.

На вулиці біля станції було людно і гамірно. Вони попрямували вздовж Брікстон-роуд повз магазин «Сейнсберіз» і пірнули до приміщення з вивіскою «Країна Пригод».

Какофонія звуків, не надто приємних, хіба що трохи ностальгічних, завдала миттєвого удару по відчуттях: гуркіт збитих кеглів, цифровий дзенькіт нарахованих очок на ігрових автоматах, різке дзижчання невлучних пострілів, механічне гупання вільних кидків. Чулися штучні звукові ефекти від збитих віртуальних літаків та монстрів, що гинули від удалих збройних атак. Навколо сяяли неонові лампи та люмінесцентні кольори «Дей-Ґло». Тут були гральні автомати «Скібол» і «Пекмен», аерохокей, симулятори «стрілялок» та перегонів і крани, які намагалися вихопити дешевих набивних іграшкових тварин зі скляної клітки. Тут був автодром, настільний теніс, більярдні столи й караоке-бар.

У залі було безліч хлопців-підлітків.

Майрон зміряв поглядом кімнату. Біля дверей двоє охоронців. Хіба люди можуть мати такий знудьгований вигляд без якогось нейрохірургічного втручання? Він не надав їм особливої ваги. Але майже одразу Майрон таки помітив кількох чоловіків, які тинялися навколо, намагаючись удавати завсідників, чи то пак, змішатися з натовпом.

Вони були вдягнуті в камуфляжні штани.

Хлопець у собачому нашийнику продерся крізь юрму до атракціону під назвою «Лазерний лабіринт», схожого на сцену з фільму «Місія нездійсненна», де хтось намагався пройти, не зачепивши промені й вимкнувши сигналізацію. За лабіринтом були двері запасного виходу. Юнак підступив до них і глянув на камеру спостереження. Майрон ішов слідом. Хлопець жестом показав йому глянути в камеру. Майрон так і вчинив, широко всміхаючись і махаючи рукою.

— Який я маю вигляд? — запитав він у хлопця. — На голові безлад, еге ж?

Хлопчина відвернувся.

Двері відчинилися. Коли вони зайшли, двері зачинилися за ними. Перед ними з’явилися двоє чоловіків у камуфляжних штанах.

— Був якийсь великий розпродаж? — сказав Майрон, показуючи на штани.

Нікому це не здалося кумедним.

— Маєте при собі зброю?

— Лише моя чарівна усмішка.

Майрон продемонстрував її. Вона не справила враження на жодного з чоловіків.

— Викладіть усе з кишень. Гаманець, ключі, телефон.

Майрон зробив, як вони сказали. У них навіть був піднос, як ті, куди складають ключі та решту, проходячи повз охорону в аеропорту. Один із чоловіків витягнув металодетектор та провів уздовж тіла Майрона. Це не дуже добре. Він занадто завзято почав обшукувати його.

— О Боже, як приємно, — сказав Майрон. — Трохи лівіше.

Це змусило чоловіка зупинитися.

— Гаразд, другі двері праворуч.

— Я можу забрати свої речі?

— Коли вийдете.

Майрон зиркнув на Собачий Нашийник. Той утупився в підлогу.

— Чому в мене відчуття, що за тими дверима я знайду не те, що шукаю?

Ці двері також були замкнені, а над ними ще одна камера спостереження. Хлопчина глянув на неї і показав Майрону зробити те саме. Майрон теж глипнув, але вже без чарівної усмішки. Нехай дивляться.

Почулося клацання. Броньовані сталеві двері розчинилися навстіж. Хлопець першим зайшов усередину. Майрон рушив за ним.

Перше слово, яке спало на думку, — хай-тек. Чи то два слова? «Країна Пригод» була дірою з ігровими автоматами, які пам’ятали кращі часи. Але ця кімната була елегантна й сучасна. Там було, мабуть, із десяток або й більше висококласних моніторів та екранів на стінах, робочих столах, усюди. Майрон побачив чотирьох чоловіків. На жодному з них не було камуфляжних штанів.

Посередині кімнати стояв кремезний бритоголовий індієць. Він був у навушниках і тримав у руках пульт від ігрової приставки. Вони всі грали у військову «стрілялку». Здоровань видавався розслабленим, якщо не легковажним, тоді як інші несамовито тиснули на пульти.