Наталія Кушнєрова - Прірва для Езопа

— Такого роду болі називають фантомними. Але це ще дрібнички у порівнянні…

— Ага, ага, то усе дрібнички, — зацокотіла Аліна, відтираючи Віру від ліжка і випихуючи із кімнати.

І я почув, як за порогом вона прошипіла розлючено: «Ну, Вірко, ти поводишся, наче той рибалка з удовою Рабінович».

А тоді голосно, вже для мене, додала;

— І приготуй нашому голубчику добрячий коктейль.

Вона підіпхала мені під боки подушки і почала недоречно розповідати про свого улюбленого Вінсента Ван Гога і, вже зовсім недоречно, змінивши тему, про принади платонічного кохання, якого їй так завжди бракувало у цьому жорстокому і кривавому світі, бо усе еротичне для неї було відразним, а усе естетичне — божественним, і то було єдиним, з чим вона могла погодитися з Далі, аби їй випала така нагода йому свою думку висловити. І взагалі, ота манера припечатувати події словами, наче ентомологи пришпилюють жуків і метеликів, поповнюючи свої колекції, видавалася Аліні відразною вівісекцією, бо у повсякденному житті завжди потрібно знати, де пролягає кордон відвертості, і правда, що про неї мусять мовчати, завжди неосяжніша, аніж та невинна правда, що про неї мовиться словами.

Саме тому, на її думку, і не склалося життя у Віри і Юргена, бо їхнє кохання було отруєне перверсною вербальною комунікацією, і винною тут була Вірка з її піонерською манерою рубати правду-матку межи очі. А кому ж хочеться чути про себе правду? Ти прокидаєшся з тією правдою, ти бачиш її, коли умиваєшся перед дзеркалом, ти відчуваєш її шкірою на протязі дня і від неї ниють твої суглоби, як ти, намучений нею, засипаєш, і коли тебе добивають нею ж таки, хірургічно розчленовуючи і видаляючи виразки лише для того, аби сунути тобі попід носа і остаточно примусити зневажати себе самого… О, ні, навій мені краще золоті сни, розкажи таку жадану неправду, або просто помовч і випий келишок шампанського і поглянь на мене так, начебто і справді краса врятує цей занапащений світ і начебто вона і справді об'єктивно існує, і ім'я їй… О, ще раз ні, не будемо пронизувати її списом слова, залишимо її неназваною.

…і ми знову сиділи утрьох на Аліниному ліжку, і говорили лише на нейтральні і приємні теми, як ото, що позавчора вибило градом горох у Фішера або про дивну напасть, яка трапилася Хільдегардт із Рутланду, або про віщого сна, що наснився Клаусу, старанно граючи у гру «Вам бариня прислала сто рублів, наказавши „так“ і „ні“ не говорити, „чорне“ з „білим“ не називати» і добре прикладаючись до запасів знайомої нам удовиці Кліко, а про удовицю Рабінович я обачно не питався, бо у моєму животі, якраз попід пахом, зародився волохатий павучок, який огидно вовтузився, сплітаючи павутину страху.

Я не знав, що зі мною трапилося, і не хотів про це розпитувати, принаймні сьогодні, хоча був певний, що моєму безтурботно-казковому життю у цьому декамеронівському замку настав кінець, бо там, за його мурами, лютує чума.

Заснувши у незнайомому оточенні, ми спізнаємо часто у хвилину пробудження почуття нереальності. Кінець-кінцем, не така вже й велика різниця — прокинутися комахою чи Наполеоном, головне, то прийняти свій ідентитет, змиритися із ним і поводитися відповідним чином. Я завжди прокидався котом і ніколи не міг з тим змиритися.

Мій адвокат, одначе, твердить, що у цьому полягає єдина надія на мій порятунок. Того адвоката відшукала для мене моя редакторка, яка сподівається видобути мене із в'язниці, поставивши на ноги Міжнародне товариство захисту котів. Я навіть уявити собі раніше не міг, які впливові особи там головують, не кажучи вже про тих, хто оте інтернаціональне товариство спонсорує. Amnesty International у порівнянні з моїми благодійниками, то просто злидні, які на те тільки і здатні, що випускати щорічний звіт з переліком заподіяних простим людям знущань. Не можу сказати, що мені буде дуже приємно грати прилюдно ролю товстого кастрованого кота, але, знову таки, я не Езоп, аби, гордо задерши голову, прокричати: «Де тут у вас прірва для вільних греків?».

Мало того, чим більше я про те розмірковую, тим більш невірогідною мені історія видається. Чого б тому сіромасі не залишитися коханим рабом вродливої патриціянки, а сторч голову кидатися до прірви?.. Хіба що він кохався, наче Жан-Люк, на хлопчиках і одна думка про близькість із жінкою довела його до цього самогубного вчинку. Або ж, більш імовірно, його, звинувативши у крадіжці, потягли у мішку до страти, а потім, переписуючи історію для нащадків, наплели усіляких нісенітниць.