Наталія Кушнєрова - Прірва для Езопа

Останнього разу то був просто таки одеколон Антихриста. Уявіть собі — коктейль із грейпфрута і розового дерева (о'кей, спортивно і молодечо, що пасувало б йому, коли б він і далі ганяв диню м'яча по регбістському полю), але далі — ароматична гвоздика, що її навіть у приправі важко знести, тоді — пачулі, що вже самодостатньо — верх непристойності, але — і тепер ви зрозумієте, чому то був такий, скажімо, антибожественний запах, — ота смола, яка стікає з кущів арабського або східноіндійського походження, що її так любили древні єгиптяни, перси, вавілонці, фінікійці, греки і римляни та донині використовують у релігійних відправах буддисти, синтоїсти, індуси і навіть християни (подумать тільки, який плагіат з огляду на релігійні відправи!), і витяжки тієї священної ритуальної смоли було домішано до одеколону. Я думаю, що його автора, себто автора того одеколону, буде одразу вкинуто до християнського пекла, а заразом, можливо, і самого Юргена, який ним обливав себе з ніг до голови.

Якщо і справді коти — то цивілізація прибульців, що мають наглядати за людством, аби воно чого поганого не вчинило і якщо у них є релігія і Бог, то їхня Біблія має починатися словами: «І напочатку був Бог, і Бог був — Запах».

Але тепер повернімося до моєї ветеринарочки. Мушу визнати, що гра у слова, яку я попервах не дуже високо оцінював, допомагала мені у мандрах до витоків мого минулого. За її правилами я мав умощуватися на кушетку, яку мені, єдиному на усю в’язницю, у винятковому випадку, за проханням мого всемогутнього Котячого товариства і з огляду на мою котячу ресоціалізацію, встановили до камери.

Та кушетка, коли я її детально обнюхав, мала надзвичайну біографію. Можливо, колись я напишу окремий роман, де головним персонажем буде вона сама і пригоди, яких вона зазнала. Отже, щоб забезпечити чистоту «вербального тесту», як він називався у картці моєї ветеринарки, вона клала мені на очі чорну хустинку, а носа защіплювала звичайною прищепкою на білизну. Тоді вона всідалася поруч, і її тихенький голосок роняв мені до мозку ряди слів. Ті слова падали, наче зернята на переорану землю, інколи вмираючи, не розквітнувши, інколи даючи тоненькі стеблинки згадок, а інколи вибуховуючи дивними кущами спогадів.

Я не міг встановити якогось алгоритму у доборі слів, і то не дивно, бо пізніше дізнався, що їх саме і обирали за допомогою генератора випадкових чисел.

Найглибший стрибок до минулого спричинило слово «менеджер». Воно м'яко вкотилося до моєї вушної раковини, зачепившись за волосини, які стирчали у ній, наче очерет у болоті, тоді слизько, набираючи шаленої швидкості, шугонуло лабіринтом до мого приспаного чорним оксамитом на очах мозку, а там… — колись читали, як полюють на полярних ведмедів? От-от, це був саме той нестерпний біль, що розриває нутрощі, коли довірливий ведмедик ковтає звабливу кульку китового смальцю, а той смалець, розтопившись у жаровні його зголоднілого черева, випускає на волю, наче стрілу із лука, клубочком змотаний китовий вус, і, проштрикнутий ізсередини, наче шашлик навиворіт, той звір конає у несказанних муках… — мікрокосм мого мозку проштрикнула блискавка болю, котрий переходив у жах, іще навіть більший, аніж я зазнавав тоді, як Костантинопулос, отой покидьок, вивергав на мене водоспади із туалетного бачка.

Я раптом згадав, як колись, мабуть я був тоді іще не таким тлустим і потворним, якась мила істота, не можу пригадати не те що її обличчя, а навіть статі, притуляла мене до грудей і колихала (отже, я і справді був колись не таким здоровим опецьком) і наспівувала щось, а шибки нашої оселі (бо ми були у якійсь оселі, де горіло вогнище і пахло домівкою) розламували нелюдські крики. Коли я говорю нелюдські, то маю на увазі, що вони належали людям, бо я міг упізнати за їхнім тоном стать мучеників, але мені аж млосно ставало на саму лише думку, що за нелюдські тортури виривали такі волання з їхніх горлянок.

Першим завжди був чоловічий крик, і мені уявлялося, що з нього живцем здирають шкіру і що нічого жахнішого вже не може бути, але тоді вступав голос жіночої статі, бо назвати «жіночим» його вже не можна було — і я думав, що так може кричати мати, коли на її очах здирають шкіру з її дитини. Я розумію, що усілякі порівняння і спроби описати свої дитячі жахи звичайними словами виглядатимуть блякло і непереконливо, але книжки пишуться за допомогою слів, видрукуваних почасти на дешевому папері, і я змушений викладати усе вербально.