Наталія Кушнєрова - Прірва для Езопа

Я вибачаюся за таке відхилення від фабули мого роману, але без цього невеличкого історичного екскурсу мені було б важко пояснити читачеві Першу Теорію Походження Нашого Котика-Любчика, як то називала її Аліна. Так от, існують певні докази того, що я народився і виріс, або просто виріс, або жив якийсь час на території того радіоактивного полігона, що туди так охоче стікалися учені з усього світу, збираючи на тому невеличкому і для них благословенному клаптику матеріали для своїх дисертацій, заміряючи штангенциркулями здоровенні, наче яблука, суниці, і розміром із добрячого гарбуза яблука (останні були джерелом особливої гордості нордландців, бо учені переконали місцеве населення, що двохпудові моркви з бадиллям баобаба і трирогі корови із чотирма рядами дійок на гігантському вимені, котрі давали, до речі, до ста літрів молока на день), одним словом, уся та дивина являється результатом вигідного географічного розташування, наявністю регулярних опадів, і, головне, працьовитості місцевих бауерів. А як коли з курячих яєць вилуплялися хижого вигляду покручі, у яких як і було що пташиного, то це страусячі хвости (що їхнє пір'я нордландці продавали паризьким капелюшникам) або як коли-не-коли народжувалися сіамські, але не близнюки, а трійні або і більше число дивно зросшихся немовлят (яких за добрі гроші охоче відкупали бродячі циркачі і учені-генетики), то і тут учений світ находив учене пояснення — статистичний викид із вибірки. Отож, перше пояснення мого походження було таким — я і був отим статистичним викидом, не зрозуміло було тільки, чому мене, замість продати на досліди ученим, намагалися втопити у річці, звідки мене й виловив дід Панас.

Була і інша теорія мого босоногого дитинства, згідно з якою я був креатурою, вичарованою кимось із рутландців для їхніх заклинань чи пророчеств. Найімовірнішим було схрещення кота з людиною, або людини з котом, бо ж відомо, що на генетичному рівні людина являється найближчою до кота.

І третя теорія полягала в тому, що я — то просто прибулець. Ну, знаєте, як воно буває — космічний корабель із якоїсь там Альфи, Бети чи Епсілон Центаври. Тоді помилки пілота чи ще яка неприємність. Корабель — на друзки. А мене, миле дитя, що народилося у польоті, встигають викинути, перед падінням надавши більш-менш пристойного для даної планети вигляду. А що часу обмаль і комп'ютери вже працюють абияк, перевантажені керуванням корабля у екстремальних умовах, то, знову ж таки, припускаючи, що коти — то цивілізовані прибульці, якими аж кишить на цій планеті, об яку вони ось-ось гепнуться, а людей тут теж не менше, ніж котів, отож, говорила Віра, могло статися, що перевантажені комп'ютери не встигли розібратися, хто із тих двох категорій населення планети міг би прийняти мене у свої обійми і піклуватися найкраще, і пішли на компроміс, щоб було, просто кажучи, і вашим і нашим. Отож, я був, згідно із Третьою Теорією мого походження, не мутантом чи покручем, а посланцем, так би мовити, іншої, вищої цивілізації. Зрозуміло, чому мені та теорія подобалася найбільше.

Було іще кілька недолугих теорійок, що їх висовував, наїжджаючи до нас, Юрген, як ото, що я — даун, бо у мене Ай-Кью сорок і очі, наче у монгола, або що я — то втілення ходячої гріховності, посланої Архангелом, не пам'ятаю як його звали, на Землю, аби нагадувати людям, що потрібно молитися, і то відповідному Богу і у відповідній церкві, себто, у православній, Московського патріархату і таке інше. Але що він страшенно ревнував мене до Аліни, себто до своєї матінки, а отже страждав на елементарний едипів комплекс, а ще й до того страшенно напивався, бо ревнував мене водночас і до Віри, страждаючи на комплекс рогоносця, то ми не станемо розглядати оті п'яні теревені колишнього регбіста, колишньої краси і гордості збірної Політехнічного інституту, а ниньки священика і алкоголіка, який повчав, кількома пучками слід накладати хрест і куди ті пучки, анатомічно вивірено, слід прикладати.

Я мужньо толерував усі його недоліки, бо він належав до Сім'ї, куди мене великодушно включили Аліна і Віра, я прощав йому усе — його пиятки, його постійних «асистенток», яких він привозив із собою, причому кожного разу вони були усе молодшими, аж я уже починав побоюватися, аби йому не інкримінували розтління малолітніх, я змирився навіть з тим, що він заборонив бабусі і матері бачити їхнього онука, що його запхнули до англійського приватного інтернату, де методи виховання нагадували скоріше пенітенціарний заклад, але чого я не міг прийняти — то це його пристрасть пахтитися. Кожного разу він привозив із собою новий непристойний аромат. Він полишав той задушливий слід, наче слимак, і коли він уже навіть від'їжджав, той маршрут його переміщення покоями замку флюоресцентно світився, викликаючи у мене приступи нудоти.