Наталія Кушнєрова - Прірва для Езопа

Тими днями до нас вчащав один дивак. Здається, я вже розповідав про нього на початку.

(Страшенно незручно, що я відправляю кожен списаний мною зошит своїй видавниці до Америки, не маючи змоги щось переписати чи перечитати, але вона запевнила, що так само працював Достоєвський, і такий приклад, мушу визнати, мене переконав. Звичайно, я не страждаю на манію величності і не ставлю себе в один ряд з цим письменником, хоча, по правді сказати, і не розумію, що в ньому знаходять мільйони читачів упродовж майже століття. Я підозрюю, що вони його не читають, а просто купують через гарні корінці книжок, які добре пасують до меблів і амбіцій шанувальників. Стосовно ж змісту, то для світської бесіди достатньо пунктирних начерків: «Злочин і кара» — клац — бідний студент зарубав сокирою погану бабцю, що позичала йому гроші; «Брати Карамазови» — клац — хтось із них, здається четвертий, позашлюбний, порішив батечка, а посадили першого, п'яницю. З іншими романами іще простіше, там сама назва розшифровує усю фабулу. Головне, що треба уяснити для підтримання свого іміджу людини глибоко інтелігентної, то зміщення нормальних, загальнолюдських моральних підвалин. Скажімо, у історії із студентом і бабцею не здумайте стати на сторону зарубаної ні за що ні про що бабусі, яка підтримувала у грошовій скруті хлопчину, а спробуйте уявити собі його пекельні муки, як приходив час віддавати позичені гроші, бо, як мудро казав дід Панас, позичаєш чужі, а віддаєш свої, ну і таке інше. Це називається, як я колись писав, «загадкова слов'янська душа» і справляє на всіх, особливо, неслов'ян, велике враження.)

Пробачте за відхилення від фабули мого роману. Тож, продовжую.

З того часу ми пили каву завжди за нашим улюбленим мармуровим столиком під Мишачим деревом, що поняло на нас час від часу листочок-другий, попереджуючи про наближення осені. Мені знову було гарно і мене знов усе чарувало, а найбільше — сукні моїх королев (того сезону були модні волани і рюши, легкий батист і шовк), а іще — вітер зі сходу, який, згідно з аеромантом Клаусом із Рутланду, провіщав щастя.

Саме тими днями, тепер я пригадую точно, бо тоді і справді кілька днів підряд не стихав східний вітер, до нас і став учащати Олаф, син того поета, якому рутландці за невиведені бородавки виставили рахунок на п'ять тисяч триста вісімдесят марок і сорок три пфеніги, і ці два факти якраз найбільше доводили його до нестями, я маю на увазі оте твердження, що східний вітер приносить щастя, і сорок три пфеніги на кінці рахунку. Він твердив, що якби не ця безсоромна цифра «сорок три» пфеніги, то він би сплатив рахунок свого батечка-поета, незважаючи на те, що після курсу лікування бородавки не те що не вивелися, а, навпаки, поцяцькували йому навіть сідниці. Але у цьому випадку йшлося вже не про гроші, а про принципи.

Коли ви почуєте, що йдеться про принципи, затямте одразу, що маєте справу або ж з людиною безсоромно-безпринципною, або ж з останнім дурнем. Олаф і був якраз отим останнім. Я маю на увазі дурнем.

Аліна подивилася на флюгер, веселого півника на вежі нашого будинку, і сплеснула у долоні:

— У вас справжній поетичний талант, любчику. До того ж, вітер і справді зі сходу.

Я страшенно не любив, як вона називала любчиком усякого покидька.

— Не знаю, — сказала Віра, — я не покладаю великої ваги на езотерику, але південний вітер і справді несе непевність і мігрень.

Олаф, закоханий одразу у обох моїх королев (я не стрічав жодного чоловіка, що не підпав би їхнім чарам), здавалося вирішив нам сьогодні зіпсувати підобідок. Замість того, аби насолоджуватися їхнім товариством, доброю кавою і моєю толерантністю (врешті, нам таки потрібен був четвертий партнер для бриджу), він затявся на рутландцях, сорока трьох пфенінгах і забобонах.

Він почав розповідати, що винищив для початку усю бузину у садочку, і не помер через таку дурницю, хіба що трохи застудився, бо страшенно спітнів під час незвичної для нього фізичної напруги. А позавчора йому заманулося подратувати рутландців під час божої служби, і він, коли ударили дзвони, стояв попід їхньою церковкою і відверто реготав тим дурням у їхні безсоромні обличчя, як вони виходили з відправи.

— І що ви думаєте? — засміявся він зверхньо, — я знову не помер. Мене навіть не спаралізувало, як твердять оті дурні.