Джо Хилл - Пожежник

Зазвичай саме в цей час із трейлера мерця телефонував Джейкоб. Йому також не спалося.

— Вирішив перевірити, чи все гаразд, — сказав він. — Спитати, чим ти займалася сьогодні вдень.

— Тинялася будинком. Доїла залишки пасти. Старалася не перетворитися на купку попелу. А в тебе як справи?

— Спекотно. Тут спека. Постійна спека.

— Прочини вікно. Надворі прохолодно. У мене всі розчинені, і мені добре.

— У мене теж усі розчинені, але однак варюся. Це наче в пічці спати.

Їй не сподобалася його гнівна інтонація й нарікання на спеку, а ще те, як він зациклився на ній, наче це була особиста образа.

Гарпер відволікла його розмовою про своє самопочуття млявим, майже розслабленим тоном.

— На зовнішній частині лівої руки в мене є завихрення луски, що схоже на розгорнуту парасолю. Парасолю, що ширяє за вітром. Як гадаєш, у спори є мистецький імпульс? Раптом вона реагує на щось у нашій підсвідомості і вкриває малюнками, які можуть нам сподобатися?

— Не хочу говорити про ту хрінь на тобі. Мене в піт кидає від думки про це, від тієї огидної хріні, що тебе вкриває.

— Мені від цього аж полегшало. Дякую.

Він різко, розлючено видихнув.

— Вибач. Я... не те, щоб я був нечулий.

Вона засміялася, здивувавши не лише його, а й себе. Старий добрий Джейкоб часом використовував такі розумні, такі витончені словечка. Нечулий . До того, як покинути коледж, він вивчав філософію, досі зберігши звичку відшуковувати у своєму словниковому запасі найбільш слушний термін, який дивним чином завжди виявлявся невдалим. А ще він інколи виправляв її вимову.

Гарпер ліниво міркувала, що знадобилося заразитися, аби зрозуміти, що самий їхній шлюб був хворим.

Він спробував знову.

— Мені шкода. Справді. Я тут варюся. Важко... залишатися чуйним.

У кімнату задув вітерець, обвіваючи прохолодою її живіт. Вона гадки не мала, як йому може бути спекотно, хай де він був.

— Я тут гадала, чи драконяча луска не почала вимальовувати парасольку Мері Поппінс у мене на лівій руці. Знаєш, скільки разів я дивилася «Мері Поппінс»?

— Драконяча луска не реагує на твою підсвідомість. Це ти реагуєш. Ти бачиш усілякі речі, які заздалегідь налаштована побачити.

— Це має сенс, — відповіла Гарпер. — Але знаєш що? У шпиталі був садівник, у якого на ногах проступили завихрення, схожі на татуювання лози. Можна було розгледіти маленькі деталі — листочки і таке інше. Усі дійшли висновку, що воно було схоже на плющ. Наче драконяча луска робила мистецький коментар до роботи всього його життя.

— Просто вона так і виглядає. Як пасма шпичаків. Не хочу про це говорити.

— Гадаю, вона ще не могла дістатися мого мозку, тому навряд щось про мене знає. Щоб потрапити крізь синуси до кори мозку, потрібні тижні. Наші з нею стосунки ще досі на етапі знайомства.

— Господи, — промовив Джейкоб. — Я тут живцем згораю.

— Якщо ти по співчуття, то помилився номером, любий, — відповіла вона.

За кілька ночей Гарпер налила собі келих червоного вина і прочитала першу сторінку книги Джейкоба. Вона пообіцяла собі: якщо в цьому романі є бодай щось путнє, під час наступної їхньої розмови зізнається, що нишком проглянула його рукопис, і розкаже, як сильно він їй сподобався. Навряд він буде злий через те, що вона порушила обіцянку ніколи не дивитися його твір без дозволу. У неї була смертельна хвороба. Це якось та й мало вплинути на правила.

Але після першої ж сторінки вона вже знала, що нічого путнього там не буде, тож покинула читання, знову почуваючись кепсько, ніби якось його образила.

Деякий час по тому, після другого келиха вина — два ніяк не зашкодять дитині — вона прочитала тридцять сторінок. Але на цьому просто мусила зупинитися. Їй би не вдалося читати далі й залишатися закоханою в нього. Правду кажучи, зупинитися варто було ще трьома сторінками раніше.

Роман був про колишнього студента філософії Джея, який обіймає безнадійну посаду в Департаменті громадських робіт та безнадійно пов’язаний шлюбом з бадьорою пустоголовою білявкою, яка й слова не всі здатна вимовити, читає підліткові романи, бо розумово не доросла до зрілої літератури, і жодної гадки не має про змучений внутрішній світ свого чоловіка. Щоб угамувати своє екзистенційне розчарування, Джей проходить крізь низку випадкових інтрижок з жінками, яких Гарпер без зайвих зусиль могла визначити: подруги з коледжу, вчительки з початкової школи, колишній персональний тренер. Для себе Гарпер вирішила, що ці інтрижки були вигадкою... хоча брехні, які Джей плів власній дружині про те, де був і чим займався, коли насправді був з кимось іншим, майже дослівно нагадували їхні реальні розмови, які вона пригадувала.