Джо Хилл - Пожежник

— Я проїдуся на вéлику до Громадських робіт, — промовив він. — Дістану ключа від трейлера Джонні Діпенау в його шафці. Зателефоную по обіді.

— Не хвилюйся, якщо я не підніматиму слухавки. Може, я вимкну телефон, щоб ще трохи поспати. — Гарпер розсміялася гірким, нещасним сміхом. — Може, коли прокинуся, усе це виявиться лише поганим сном.

— Ага. Можемо на це сподіватися, моя маленька. Та якщо це насправді поганий сон, його бачимо ми обоє.

Тоді він посміхнувся — маленька, нервова посмішка — і на мить знову став Джейком, її старим друзякою.

Джейкоб уже прямував до дверей, коли вона попрохала:

— Нікому не розказуй.

Він спинився, рука застигла на засуві.

— Добре. Не розказуватиму.

— У Конкорд я не поїду. Я чула історії про ту установу.

— Ага. Що це справжній табір смерті.

— Ти в це не віриш?

— Звісно, вірю. Кожен, хто туди потрапляє, заражений цим лайном. Усі вони помруть. Певна річ, це табір смерті. За визначенням, — він відчинив двері в спекотний, димчастий день. — Я б не відправив тебе туди. Ми разом у всьому. Я не передам тебе якійсь безликій службі. Ми впораємося з цим самотужки.

Гарпер подумала, що цими словами він хотів заспокоїти її, втім, як не дивно, заспокоєною вона не почувалася.

Джейкоб спустився сходами до звивистої стежки, а тоді зник з поля зору, попрямувавши до гаража. Двері він залишив прочиненими, наче очікував, що вона вийде подивитися, як він ітиме. Наче це вимагалося від неї. Може, і так. Вона заправила халат, перетнула невелике фойє й зупинилась у дверях. Він ніс велосипед до проїзду, тягнучи його на плечі. Озиратися він не став.

Гарпер підвела голову, щоб поглянути на Портсмут. Брудне небо опускалося на білий шпиль Північної Церкви. Дим висів над усім містечком ціле літо. Гарпер десь прочитала, що 12 відсотків Нью-Гемпшира палало у вогні, та не розуміла, як це могло бути правдою. Звісно, це було досить добре в порівнянні з Меном. Місцеві новини лише про це й говорили. Пожежа, що спалахнула в Канаді, зрештою дісталася шосе I-95, тим самим розітнувши штат надвоє палаючою пусткою, що простягалася майже на сотню миль у найширшому місці. Щоб загасити вогонь, потрібен був дощ, але останній погодній фронт, який сунув у тому напрямку, випарувався через неймовірну спеку. Метеорологи з NPR [26] NPR («Національне громадське радіо») — найбільша некомерційна мережа радіостанцій у США, заснована 1970 року. Фінансується безпосередньо за рахунок споживачів. сказали, що той дощ шкварчав, як слина на гарячій поверхні плити.

Клуби диму здіймалися то тут, то там. Брудні коричневі струмочки звивалися від Стробері-Бенк. Постійно щось палало: будинок, крамниця, авто, людина. Навіть дивно, скільки диму може випустити людське тіло, охоплене полум’ям.

З її місця на ґанку й униз по дорозі їй було видно все аж до кладовища Саус-стрит. Уздовж однієї з вузьких гравійних доріжок через кладовище поволі котився автомобіль, наче в пошуках місця для парковки на залюдненому майданчику. Але пасажирське вікно було опущене, і з нього виривалося полум’я. Середина авто була настільки заповнена вогнем, що їй годі було розгледіти людину, яка мала б сидіти за кермом.

Гарпер бачила, як авто повільно зкотилося з дороги в траву, поки з глухим звуком не в’їхало в надгробок. Тоді вона згадала, що вийшла провести поглядом Джейкоба. Роззирнулася довкола, але його вже не було.

За кілька днів її рука стала схожою на нотний аркуш. Тендітні чорні лінії звивалися передпліччям, усипані тоненькими, мов нитки павутини, смужками з золотавими нотами. Гарпер зловила себе на тому, що кожні декілька хвилин відкочує рукав, щоб подивитися на них. До кінця наступного тижня вона була всіяна драконячою лускою від зап’ястя до плеча.

Одного дня, стягнувши з себе сорочку й роздивляючись власне відображення в дзеркалі гардеробу, вона побачила пасок, що обвивав її стегна — чорно-золоте татуювання. Призвичаївшись до задишки та почуття втоми від хвороби, вона все-таки зізналася собі, що виглядало це напрочуд гарно.

Часом Гарпер знімала увесь одяг, окрім білизни, і оглядала вкриту візерунками шкіру під сяйвом свічок. Спалося їй погано, тому такі перевірки зазвичай відбувалися невдовзі після півночі. Як інколи можна було уявити собі чиєсь обличчя в мерехтливому світлі вогню чи роздивитися постать у вигинах дерева, так і Гарпер здавалося, що вона бачить незакінчені зображення, викарбувані в лусці.