Джо Хилл - Пожежник

— Лайно собаче. Немає такого дослідження. Принаймні такого, що варте паперу, на якому його надрукували. ЦКЗ в Атланті — купа попелу. Ніхто вже не досліджує це гівно. Часи наукових досліджень минули, тепер настав час бігти в укриття й чекати, що ця штука спопелить себе саму раніше, ніж усю планету. — Він засміявся сухим невеселим сміхом.

— Але вони таки досліджують її. Досі. У Бельгії. Аргентині. Але нехай, якщо не хочеш мені вірити, нехай. Та повір у це. У липні ми прийняли пологи в зараженої жінки, і вона народила здорове дитя. З цієї нагоди у вестибюлі педіатрії влаштували вечірку. Ми їли напіврозтале вишневе морозиво й усі по черзі тримали дитину. — Вона не стала казати, що медична бригада провела з дитиною значно більше часу, ніж мати. Лікарі забороняли їй торкатися немовляти, забравши його з кімнати, поки мати кричала, щоб хлопчика повернули, щоб вона ще бодай раз могла поглянути на нього.

Обличчя Джейкоба вже не виглядало таким відсутнім. Його вуста стислися в тонку білу лінію.

— І що? Це лайно... як довго люди з ним живуть? У кращому разі? Потому як видно смуги?

— Кожен по-своєму. Є декілька довгострокових випадків, люди, що хворі від самого початку. Я можу протриматися...

— Три місяці? Чотири? Який середній показник? Мені так здається, що навіть не два місяці. А ти дізналася про вагітність десять днів тому , — він похитав головою. — Що ти дістала, щоб ми потурбувалися про себе?

— Що ти маєш на увазі? — Гарпер не встигала за плином його думок.

— Що ти дістала, щоб ми покінчили з усім? Ти казала, що спробуєш дістати ту штуку — ту, що мені дантист виписав для зубного каналу.

— Вікодин.

— І ми можемо його потовкти, правда ж?

Халат розперезався й розхристався, та їй здалося марним його заправляти. Вона зовсім забула, що хотіла позбавити його вигляду власного інфікованого тіла.

— Так. Певно, це один з найменш болючих шляхів убити себе. Близько двадцяти пігулок вікодину, потовченими.

— Значить, так і зробимо. Якщо обоє маємо луску.

— Але я не маю вікодину. Я так його й не дістала.

— Чому? Ми говорили про це. Ти сказала, що зробиш. Сказала, що розживешся ним у шпиталі, а якщо захворіємо, наллємо собі вина, увімкнемо музику, а тоді приймемо пігулки й відчалимо.

— Я забула взяти його, покидаючи шпиталь. Я тоді більше турбувалася, щоб не згоріти там живцем. — Хоча їй не спало на думку, що при теперішньому стані вона від цього так і не втекла.

— Драконячу луску додому ти притягла, а дістати чогось такого, щоб потурбуватися одне про одного, клопоту собі не завдала. А тоді ще й завагітніла докупи. Господи, Гарпер, пекельний у тебе видався місяць. — Він зареготав коротким уривчастим гавкотом. А за якусь мить промовив: — Може, я міг би дістати нам щось таке. Пістолет, якщо вже треба. У Діпенау весь його гівняний пікап обклеєний наклейками НСА [25] НСА (Національна стрілецька асоціація) — некомерційна асоціація в США, яка об’єднує прихильників права громадян на зберігання і носіння вогнепальної зброї. Створена 1871 року, після Громадянської війни в США. . Щось там має бути.

— Джейкобе, я не збираюся себе вбивати, — промовила вона. — Що б ми там не обговорювали до того, як я завагітніла, тепер не має жодного значення. Я виношую драконячу луску, але так само виношую дитину, а це все змінює. Хіба ти не розумієш?

— Господи, бляха, Боже. Та це ж іще навіть не дитя ніяке. Жмуток бездумних клітин. Крім того, я тебе знаю. Якби воно мало якийсь дефект, ти зробила б аборт. На бога, ти ж колись працювала в клініці. Щоранку проходила повз людей, які кричали, що ти вбивця, дітогубець.

— Дитя не має жодних дефектів, та якби й мало , я б не... це ж не значить, що я б...

— Мені здається, підсмажитися в утробі — це таки дефект. Ти так не гадаєш?

Джейкоб стояв, обхопивши себе руками. Вона бачила, що він увесь тремтить.

— Давай зачекаємо. Давай зачекаємо і хоча б побачимо, чи я теж підхопив це лайно, — зрештою промовив він. — Може, у якийсь момент за наступні вісім тижнів ми знову опинимося на одному боці. Може, якоїсь миті ти поглянеш на речі не так егоїстично.

Вона сказала, що йому варто забратися з будинку, хоча насправді їй цього не хотілося. Гарпер сподівалася, що він запропонує залишитися поблизу. Спатиме у підвалі абощо. Її лякала сама думка залишитися наодинці з інфекцією. Вона прагнула його спокою, врівноваженості, навіть якщо він і не міг обійняти її.

Та за останні шістдесят секунд дещо змінилося. Вона готова була до того, щоби він забрався звідси. Тепер здавалося, що буде тільки на краще, якщо Джейкоб піде, а темний тихий будинок якийсь час весь буде до її послуг — щоб подумати. Або не думати взагалі, сидячи незворушно, чи плакати, роблячи будь-що — подалі від його наляканої та злої відрази.