Джо Хилл - Пожежник

Майже мимоволі вона поклала на рукопис коробку кухонних сірників як прес-пап’є. Якщо її драконяча луска почне свербіти й димитися, їй хотілося, щоб вони були поряд. Якщо їй уже судилося згоріти, то було чесно, якщо ця клята книга згорить першою.

Коли він зателефонував наступного разу, була майже перша ночі, але вона ще не спала, працюючи над власною книгою — книгою для її маляти.

Книга починалася так:

Привіт! Це твоя мама в подобі книги. Ось як я виглядала до того, як стала книгою.

Нижче Гарпер приклеїла власний знімок. Це було фото, зроблене її батьком, коли їй було дев’ятнадцять і він вчив її стрільбі з лука для Департаменту зон відпочинку Екстеру. На фото була довготелеса дівчинка зі світлим волоссям, клаповуха, з кістлявими колінками, як у хлопчика, і подряпинами на руках, здобутими від казусів з тятивою. І тим не менш, гарненька. На знімку сонце було позаду неї, підсвічуючи їй волосся блискучим кільцем золота. Джейкоб казав, що це було її янгольське підліткове фото.

Під ним вона вклеїла дзеркальний срібний квадратик, який вирізала з рекламного оголошення в журналі. Знизу написала: «Ми з тобою схожі?» У неї була купа думок, чим можна прикрасити книгу. Рецепти. Інструкції. Принаймні одна гра. Тексти улюблених пісень, які вона співала б дитині, якби випала нагода: «Love Me Do», «My Favorite Things», «Raindrops Keep Fallin’ on My Head» [28] Відомі й популярні англомовні пісні: «Love Me Do» (Люби мене) культового британського гурту «The Beatles», записана 1962 року; «My Favorite Things» (Мої улюблені речі), написана Ричардом Роджерсом та Оскаром Гаммерстайном до мюзиклу «Звуки музики» 1959 року і вперше виконана Марією Мартін та Патрицією Ньювей; «Raindrops Keep Fallin’ on My Head» (Краплини дощу скрапують на мою голову), написана 1969 року Гелом Девідом та Бертом Бекереком до вестерну «Буч Кессіді й Санденс Кід». .

Там не буде жодних трагічних дівчачих штучок, якщо вона зможе собі зарадити. Як шкільна медсестра, вона завжди брала собі за взірець Мері Поппінс, заміряючись на атмосферу витриманого спокою, самовпевненості та терпимості до забавок, проте з очікуванням того, що ліки будуть випиті разом з ложкою цукру. Якби дітлахи гадали, що вона може раптом почати співати чи пускати феєрверки з кінчика парасолі, вона була б не проти.

Такого ж тону вона намагалася досягнути в книзі для маляти. Питання полягало в тому, чого дитина потребує від матері, і відповідь її була такою: пластирів від подряпин, колискової пісні, чогось солоденького після школи, трохи допомоги з домашнім завданням, теплих обіймів. Як зробити книгу здатною обійматися, вона ще не вигадала, але вже зашила десяток пластирів разом із запакованими спиртовими тампонами у внутрішню обкладинку. Їй здавалося, що з книгою — «Портативною мамою» — закладено добрий початок.

Коли задзвонив телефон, вона сиділа перед телевізором. Той завжди був увімкнений. За шість місяців він жодного разу не вимикався, окрім тих випадків, коли не було світла. Та нині електрика була, і Гарпер вмостилася перед екраном, хоча, працюючи над книгою, майже не звертала уваги на телек.

Та й у будь-якому разі не було що дивитися. FOX і досі вів трансляцію, але з Бостона, не з Нью-Йорка. NBC був в ефірі, але з Орландо. CNN теж була в ефірі, з Атланти, але ведучим вечірніх новин був чоловік на ім’я Джим Джо Картер, баптистський проповідник, і всі його репортажі зводилися до людей, спасенних Ісусом від спори. Решта каналів транслювали СНБ — Сповіщення Національної Безпеки, місцеві програми новин або білий шум. СНБ транслювали з Квантико, Вірджинія. Вашингтон, округ Колумбія, досі палав. Як і Мангеттен. Телек був налаштований на FOX. Телефон задзвонив, і вона підняла слухавку. Знала, що це Джейкоб, ще до того, як він заговорив. Він дивно дихав, трохи здушено, і спершу нічого не казав.

— Джейкобе? — запитала вона в нього. — Джейкобе, не мовчи. Скажи щось.

— У тебе увімкнутий телевізор?

Вона відклала ручку.

— Що сталося?

Гарпер не знала, як поводитиметься, коли вони розмовлятимуть. Її турбувало, що вона не зможе приховати відразу у власному голосі. Якби Джейкобу здалося, що в ньому звучить ворожість, він би захотів дізнатися, в чому річ, і вона змушена була б розповісти. Їй ніколи не вдавалося щось від нього приховати. А говорити про його книгу Гарпер зовсім не хотілося. Ба навіть думати про неї не хотілося. Вона була вагітною, її тіло вкривав займистий грибок і вона тільки-но дізналася, що Венеція палає, тож прогулянка на гондолі їй уже точно не світить. З усім, що коїлося навкруги, було трохи занадто очікувати від неї на літературну критику його гівняного роману.