Дэн Браун - Код да Вінчі [підліткова версія]

— З вами все гаразд? — спитав Ленґдон.

Софі здавалася приголомшеною.

— Ви вірите йому?

— Щодо трьох додаткових убивств? Безумовно. Це багато чого пояснює: чому ваш дід відчайдушно намагався передати наріжний камінь і чому Фаш з такою затятістю полює на мене.

— Ні, я маю на увазі, чи справді Верне рятує свій банк.

Ленґдон глянув на неї.

— А яка його мета насправді?

— Узяти собі наріжний камінь. Він знав мого дідуся. Можливо, він вирішив здобути Грааль.

Ленґдон похитав головою.

— Наскільки мені відомо, люди мають лише дві причини шукати Грааль. Або вони вірять, що шукають загублену дуже давно Чашу Христа…

— Або?

— …або вони знають правду й нажахані нею. Багато хто в історії шукав спосіб знищити Грааль.

Коли вони замовкли, то були змушені знову слухати скрегіт від тертя бампера. Вони вже проїхали кілька кілометрів, і Ленґдон, вкотре побачивши сніп іскор, які вилітали з-під капота, вирішив, що треба щось робити.

— Зараз гляну, чи не можна цей бампер якось припасувати.

Він зупинив машину.

Нарешті стало тихо.

До капота Ленґдон ішов із почуттям сильної тривоги. Ці три вбивства матимуть жахливі наслідки. Пріорат виявили. Потрібні ризиковані рішення. Це пояснює, чому Соньєр міг передати наріжний камінь Софі та Ленґдону — людям, які не є членами братства. Він оглянув вантажівку. Капот виглядав гірше, ніж він міг собі уявити: ліву фару було відбито, а права звисала, наче вибите око. Єдиною доброю новиною було те, що передній бампер відірвався майже повністю. Ленґдон сильно вдарив його, і бампер відлетів із гучним тріском.

«Нам потрібна допомога, — подумав він. — Фахова допомога».

У світі Святого Грааля та Пріорату Сіону він знав лише одну людину…

А всередині броньованої машини Софі відкрила палісандрову коробку й роздивлялась коди криптекса. «Думай, Софі! Мізкуй! Дідусь намагається щось сказати тобі!»

«Довести свою спроможність». Вона відчувала, що це робота дідуся. Вийнявши криптекс, вона пробіглась пальцями по дисках. П’ять літер. Вона обертала його, виставляючи різні позиції дисків. Механізм плавно рухався, поки вона встановлювала навпроти стрілочки ту чи ту літеру. Ось вона набрала слово з п’яти літер, яке, Софі знала, було до абсурду очевидним.

G-R-A-I–L

Вона обережно тримала два краї циліндра і смикала їх. Криптекс не відкривався. Вона чула, як оцет хлюпався всередині, і припинила смикати криптекс. І стала далі добирати код.

V–I-N-C–I

Знову ніякого руху.

V-O-U-T-E

Нічого. Криптекс лишався наглухо закритим.

Тільки-но фургон рушив далі, Ленґдон відчув полегшення, настільки кращою стала їзда.

— Ви знаєте, як проїхати до Версалю?

— На екскурсію? — здивовано глянула на нього Софі.

— Ні. У мене виник план. Там неподалік живе один знайомий історик релігії. Точно не пам’ятаю, де саме, але це не важко з’ясувати. Я бував у його маєтку кілька разів. Його ім’я Лью Тібінґ. Він колишній член британського Королівського історичного товариства.

— І живе в Парижі?

— Тібінґ усе життя був одержимий ідеєю Грааля. Десь п’ятнадцять років тому він перебрався до Франції, щоб обшукати тут усі церкви, сподіваючись знайти його. Він міг би допомогти нам з’ясувати, як відкрити криптекс і що робити з його вмістом.

В очах Софі була недовіра.

— Ви довіряєте йому?

— Довіряю в чому? Чи не вкраде він інформацію?

— Чи він не видасть нас.

— Я не збираюся казати йому, що нас розшукує поліція. Я сподіваюся, він прийме нас, щоб ми розібралися з цим.

— Роберте, а що, як усі телеканали Франції вже показують наші фото? — спитала Софі. — Чи ця людина справді є вашим добрим другом? Фаш напевне пропонуватиме чималі гроші за інформацію про нас.

Ленґдон розсміявся.

— Повірте мені, гроші — це останнє, що потрібно цьому хлопцеві. Багатство Лью Тібінґа дорівнює бюджетові невеличкої країни. Нащадок першого британського герцога Ланкастера, Тібінґ отримав свої гроші у старомодний спосіб — він просто успадкував їх. Його маєток під Парижем — це палац сімнадцятого століття з двома приватними озерами.

Ленґдон познайомився з Тібінґом кілька років тому, коли Бі-бі-сі запросила його разом з іншими двома істориками на дискусію стосовно підходів Тібінґа до документів про Святий Грааль. Тоді Бі-бі-сі на вертольоті доставила його в маєток Тібінґа, де відбувалася зйомка.

— Роберте, — спитала Софі, — ви певні, що цьому чоловікові можна довіряти?

— Так, звичайно! Ми колеги, він не зацікавлений у грошах і, як я випадково довідався, не любить французьку владу: вона дере з нього абсурдні податки, бо він купив пам’ятку історії. Він не поспішатиме допомагати Фашу.