Дэн Браун - Код да Вінчі [підліткова версія]

У його руці був револьвер.

Андре Верне із револьвером у руці виглядав недоладно, але його очі світилась такою рішучістю, що Ленґдон відчув: краще не ризикувати.

— Боюсь, я маю це зробити, — сказав Верне, почергово наводячи на них зброю від дверей нерухомої вантажівки. — Покладіть коробку.

Софі притисла коробку до грудей.

— Ви казали, що були друзями з моїм дідусем.

— Я зобов’язаний захищати цінності вашого діда, — відповів Верне. — Зараз я роблю саме це. Тож покладіть коробку на підлогу, — він обернувся, і Ленґдон побачив дуло, спрямоване на нього. — Містере Ленґдон, — вів далі Верне, — принесіть мені цю коробку. І прошу звернути увагу: я звертаюся саме до вас, бо у вас я вистрелю не вагаючись.

Ленґдон дивився на банкіра й не вірив тому, що чув.

— Навіщо ви це робите?

— А що ж мені робити? — викрикував Верне англійською із сильним акцентом. — Я захищаю цінності свого клієнта!

— Тепер ми ваші клієнти, — сказала Софі.

На обличчі Верне з’явився крижаний вираз.

— Мадемуазель Неве, не знаю, як саме ви отримали цієї ночі ключ і номер рахунка, але якби я знав масштаби ваших злочинів, я б ніколи не допомагав вам втекти з банку.

— Я говорила вам, — сказала Софі, — ми взагалі не причетні до смерті мого діда!

Верне глянув на Ленґдона.

— По радіо передають, що вас розшукують не лише за вбивство Жака Соньєра, але й інших трьох!

— Що? — для Ленґдона це було як грім серед ясного неба. Ще три вбивства? Три сенешалі? Його погляд упав на коробку з палісандрового дерева. Якщо сенешалів убито, у Соньєра не було іншого вибору, він мав комусь передати наріжний камінь…

— Поліція зможе докопатися до всього, коли я здам вас, — сказав Верне, — мій банк і без того вже втягнено в цю історію. Що б не було в цій скрині, я не бажаю, щоб воно фігурувало в протоколах поліцейського розслідування. Містере Ленґдон, дайте це мені.

І раптом у стіну вдарилася куля, яка пролетіла над їхніми головами. На броньовану підлогу впала порожня гільза. Тримаючи коробку в руках, Ленґдон на мить завмер. «Я маю щось робити, — подумав він. — Я не можу просто так віддати комусь наріжний камінь Пріорату!»

Верне відступив на кілька кроків, віддалившись на шість футів.

— Покладіть коробку біля дверей, — наказав він.

Не маючи іншого вибору, Ленґдон став навколішки і поставив коробку з палісандрового дерева на край вантажівки прямо біля відчинених дверей.

— А тепер підводьтеся.

Ленґдон почав підводитись, але зупинився, помітивши біля виходу відстріляну гільзу. В око йому впав металевий поріг; і потім, уже підвівшись, він ніби ненароком штовхнув ногою гільзу до краю фургона, щоб вона впала на стик між стінкою і дверима.

— Ідіть назад до стіни й не обертайтеся.

Ленґдон підкорився.

Верне відчував, як калатало його серце, коли він поклав пістолета на бампер, підняв двома руками дерев’яну коробку й опустив її на землю, тут же знову схопив зброю й спрямував її у двері кузова. Його в’язні стояли нерухомо.

Чудово. Тепер потрібно знову замкнути їх. Він почав стуляти важкі металеві двері. Вони зачинилися з глухим стуком, тоді Верне швидко схопив болт і потягнув його вліво, але болт, не потрапивши в отвір, несподівано заскреготав. Значить, двері зачинені не щільно! У паніці Верне натиснув на двері плечем, але вони раптом розчахнулися, відштовхнувши його назад, і він упав на землю, відчуваючи біль у розбитому носі й гублячи свого револьвера.

А ще за мить банкіра обдало хмарою пилюки і вихлопних газів і він почув скрип шин по гравію. Коли він сів, то побачив, як широкі колеса вантажівки не вписалися в поворот: передній бампер із тріском врізався в дерево і наполовину зламався. Броньована машина тягла його за собою. Виїхавши на дорогу, фургон помчав так швидко, аж з-під коліс у нього сипнув сніп іскор й освітив ніч.

Верне глянув туди, де щойно стояла машина. Навіть у тьмяному місячному світлі можна було побачити, що там порожньо.

І дерев’яна коробка також зникла.

Навіть при помірній швидкості шістдесят кілометрів на годину бампер броньованої вантажівки, який терся об порожню приміську дорогу, створював оглушливий гуркіт і бризкав іскри на капот.

«Ми маємо з’їхати з дороги», — думав Ленґдон. Він ледве бачив, куди вони, власне, прямували, бо єдина вціліла фара вантажівки змістилась і світила в ліс, а не на дорогу.

Софі сиділа на пасажирському сидінні, не відводячи погляду від палісандрової скриньки в неї на колінах.