Володимир Богомолов - У серпні сорок четвертого...

— Ні, не можна, — похитав головою Васюков і, затиснувши милицю під пахвою, поправив автомат.

— Ви що, за дитину боїтесь — залишити ні з ким?

— Ні… А в госпіталь не можу! — Кривлячись від болю, Васюков переставив милиці й рушив, викидаючи вперед ногу і підскакуючи за кожним кроком. — Сільраду залишити не можна.

— Чому? — Альохін, спритно відчинивши хвіртку, пропустив Васюкова вперед. — У вас заступник є?

— В армію забрали… Нікого нема… Секретар — дівча. Нетямуще. Нізащо не можу. Розумієте — не можу! — спираючись на милиці, Васюков став посеред вулиці і, оглянувшись, майже пошепки сказав: — Банди об'явилися. Позавчора прийшло в Соломенці чоловік сорок. Голову сільради вбили, і дочку, й жінку. А печатку забрали…

Про банди Альохін знав, але про випадок у Соломенцях не чув. А це село було поблизу, і Альохін подумав, що в лісі, де вони будуть вести пошуки, можна напоротися не лише на міни чи на дрібну групу, але й на банду — дуже просто.

— Як же мені в госпіталь? — вів далі Васюков. — Та я тут як на посту! Сам-самісінький — і печатку передати нікому. На мене вся вьоска дивиться. Ляжу в госпіталь, а подумають: злякався, втік! Ні-і! Не можу… Я тут — Радянська влада, розумієте?

— Розумію. Я тільки думаю: ну а в разі чого — що ви зможете?

— Все! — впевнено мовив Васюков, і обличчя його зробилося злим. — Партійний я — живим не дамся!

Їх наздогнали дві жінки, босі, в хустинках, і, кинувши звичне: «День добрий», — пішли збоку, трохи відставши: видно, їм потрібен був голова, та говорити з ним при Альохіні вони не хотіли чи не зважувалися.

Біля завулка Альохін попрощався з Васюковим, той намагався усміхнутися і тихенько, ніби винувато чи скрушно, сказав:

— І який з мене голова: грамоти — три класи. А ніде не дінешся — іншого нема!

Відійшовши кроків тридцять, Альохін озирнувся, Васюков ступав посеред вулиці, підскакуючи на милицях, на ходу розмовляючи з жінками. Позад нього, намагаючись не відстати, бігло хлопченя з окрайцем, затиснутим у руці.

Ліс цей із вузькими зарослими стежками та великими ділянками непролазного глушняку місцями мав дикуватий вигляд, проте зовсім не був неходжений, яким здавався збоку, — він був неабияк засмічений і запоганений війною.

Розкладені трупи німців, в обмундируванні різних родів військ, ящики з боєприпасами і солдатські ранці, пожовклі клапті газет, надрукованих готичним шрифтом, і порожні пачки від сигарет, фляги і котелки, пляшки з-під рому, поіржавілі гвинтівки й автомати без затворів, спалений мотоцикл з коляскою, міномет без прицілу і навіть німецька дивізійна гармата, хтозна-яким чином затягнута в глибину лісу, — чого тільки не траплялося на дорозі Андрієві.

Все це явно не мало стосунку до того, що його цікавило, — він проходив мимо, не зупиняючись.

Єдине, що на хвилину привернуло його увагу в першій половині дня, — давній, розкладений труп в напівзітлілій білизні, з обривком товстої мотузки на шиї. Явно повішений чи задушений — хто?.. ким?.. за що?..

Так багато грибів і ягід, як у цьому безлюдному лісі, Андрій ніколи ще не бачив. Сизуваті розсипи чорниці, темні, перестиглі суничини, мабуть, надзвичайно солодкі, — він не зірвав жодної, давши собі слово наїстися їх тільки після того, як щось виявить.

Але свіжих — добової давності — слідів людини в цьому лісі не було. Ні відбитків ніг, ані розірваної павутини, ні залишків їжі чи багаття, ні погнутих стебел чи вим'ятої трави, ні недавно обламаних гілок, ні якихось інших слідів — нічогісінько.

Над лісом і неначе над усією землею стояла чарівна тиша. В спекотливому тьмяно-блакитному небі не з'являлося ні хмаринки. Як тільки він опинявся на сонці — гарячі промені припікали в голову, пекли крізь гімнастерку плечі й спину.

В полудень, сівши на кілька хвилин у затінку на березі струмка, Андрій з'їв шматок консервованої ковбаси із скибкою чорного хліба, напився, умив обличчя і, перемотавши онучі, далі вів пошуки.

Про міни він не забував ні на мить, але натрапив на них тільки в одному місці — біля розвилки лісових доріг.

Він здаля помітив пляму висохлої, зжовклої трави завбільшки як чимала носова хусточка. Підійшов, звично ліг поруч, зняв дерн, обережно розколупав землю, пальцями обмацав краї ямки і внизу, — хвилини через дві «шпрінг-міна», звичайна німецька протипіхотна S-34, без детонатора, вигвинченого Андрієм, валялася за кущем.

Він пройшов не більше двадцяти метрів, коли побачив попереду на зеленому фоні трави таку саму жовту пляму.