Володимир Богомолов - У серпні сорок четвертого...

З усіма цими страшними силами місцеві жителі опинялись, як правило, сам на сам; вони жили в постійному страхові перед усіма пришельцями, ждучи від кожного тільки насильства, пограбування або смерті й не без підстав вважаючи, що короткий язик — хоч якась та запорука спокою і власної безпеки. А моя форма навряд чи їх у чомусь переконувала, оскільки наше армійське обмундирування використовували і аківці, і «зелені», і власовці, і навіть німці.

Відбутися мовчанкою іноді намагались навіть місцеві службові особи.

Досить характерна розмова відбулася в мене у Кам'янці.

Обов'язки голови сільради там виконував старий носатий селянин — білорус із ріденькими, вицвілими вусами і цигаркою в зубах. Сидячи за столом, посеред порожньої, брудної хати, він захоплено грав у шашки з довготелесим підлітком — розсильним — і навіть не приховав свого невдоволення, що їм перешкодили.

Троє дідів, озброєних німецькими гвинтівками, охороняли сільраду знадвору. Вони ввалились услід за мною і мовчки спостерігали, як «старшина» перевіряв мої документи, потім, потупцявшись, вийшли разом з хлопцем.

Як і в Шиловичах, я відрекомендувався представником по розквартируванню і разом із посвідченням про відрядження показав не червону книжечку з написом, — що відлякував, «Контррозвідка «Смерш», а офіцерське посвідчення.

Старий здався мені простуватим і балакучим, але це тільки на перший погляд.

Він справді охоче говорив на різні загальні теми, наприклад про хліб і дорожнечу, про нестачу чоловіків чи тягла, на що поскаржився тричі, видно побоюючись, що я попрошу підводу. Та за час нашої розмови він умудрився не назвати майже жодного прізвища, ані словом не обмовився про банди, наче їх і не було; тим часом у мене склалася думка, що саме їх він найдужче боявся.

Він спритно ухилився від розмови про тих, хто співробітничав і втік з німцями, а на запитання про Шиловицький ліс коротко відповів: «Ми туди не ходимо». І почав про інше.

У мене була розрахована кожна хвилина, а він довго розказував, і я мусив слухати, як діти його сусідки, пустуючи, мало не спалили хату чи як молодиця, котру звали Феофіною, народила навесні двійню, причому в дівчинки біле волоссячко, а в хлопчика — чорне, і чого б це так?

Він весь час по-простацькому, добродушно посміхався і чадив їдучим самосадом, а його обличчя, здавалось, промовляло: «Зрозумій, ти приїхав і поїхав, а мені тут жити!»

Після Кам'янки я заглянув на хутори, що тулилися до Шиловицького масиву з північного заходу.

Самотні хати з надвірними прибудовами тяглися вздовж лісу на значній відстані одна від одної, кожна посеред своїх городчиків, гайків і маленьких нив. Я заходив у всі, де були господарі, та не почув і не побачив нічого для нас цікавого.

Хижняк мав на другу годину під'їхати і в умовленому місці чекати мене. На початку третьої я подався до шосе, щоб залишити в машині погони, пілотку й документи і йти в ліс обстежувати свою ділянку.

Я квапливо пробирався ліщиною, коли вловив вухом, що позаду наближаються кроки. Оглянувся — нікого. Прислухався — мене, без сумніву, хтось наздоганяв. Зсунувши на ходу запобіжник ТТ, я запхнув пістолет у кишеню штанів і, вибравши зручне місце, вмить сховався за кущем.

Незабаром я побачив того, хто спішив за мною слідом. Ліщиною швидко йшов, майже біг, чорноволосий горбатий чоловік, приземкуватий, хирлявий, років сорока, у вишурканому піджаку і в таких самих стареньких, з великими латками на колінах і ззаду штанях, заправлених у брудні чоботи.

З цим селянином я розмовляв не більше години тому в його хаті, де, крім нього, тоді ще були дві жінки, як я зрозумів, дружина й теща. Я помітив, що перед моїм приходом між ними щось сталося, лайка чи серйозна сварка. В обличчях усіх трьох прозирала якась стривоженість чи роздратування. В жінок, особливо в старшої, були червонуваті, з підпухлими повіками, явно заплакані очі. Сам горбань дивився з погано приховуваною боязню; він говорив по-польськи, відповідав коротко, тихо, весь час повторюючи: «Нє розумєм», «Нє вєм» [9] Нє розумєм, нє вєм — не розумію, не знаю (польськ.). .

Зараз, минувши мене, він ступив ще з десяток кроків, зупинився і прислухався, певно намагаючись угадати, де я дівся. Тоді обернувся, побачивши мене, злякано здригнувсь і збентежено промовив:

— День добри…

— День добрий, — спокійно відповів я, хоч ми з ним уже віталися і логічно треба було б спитати: «Чого вам від мене треба?»