Володимир Богомолов - У серпні сорок четвертого...

Без сумніву, він біг за мною. Я дивився вичікувально. Краплини поту блищали на його неголеному розгарячілому обличчі; випуклі спотворені груди дихали часто й збуджено. Його грубі чоботи до краю халяв були забруднені висохлим гноєм.

— Пан товариш… — злякано оглянувшись, почав він, тут же змовк і знову прислухався. — Пан офіціер…

Він говорив по-польськи, схвильовано збиваючись, напівпошепки; дуже багато чого я не розумів, весь час перепитував і хвилин за тридцять нашої розмови насилу збагнув суть справи.

Розповідаючи, він раз у раз оглядався чи, подавши мені знак, замовкав і напружено прислухався. Я двічі поцікавився причиною його неспокою, та обидва рази він, мабуть не розуміючи, лише спантеличено знизував плечима.

Розставшись із ним і прямуючи до машини, я обмірковував його розповідь.

Те, що я зміг зрозуміти, виглядало так.

Вчора на світанку він, Станіслав Свирид, розшукуючи корову, що не повернулась увечері до двору, побачив недалеко від краю Шиловицького лісу трьох чоловіків у радянській військовій формі. Вони пройшли поблизу один за одним, та він причаївся в ялиннику, і його не помітили. В передньому він упізнав Павловського Казимира, двох інших бачив уперше.

За словами Свирида, під час окупації цей Павловський служив німцям десь під Варшавою, нібито в поліції, на якійсь відповідальній посаді; в кожному разі, отримував великі гроші. (Про великі гроші, як мені здалося, з відтінком заздрощів, Свирид згадав тричі). Неодноразово Павловський навідувався до свого батька, який жив на сусідньому хуторі; був він завжди в цивільному і в капелюсі, та, як запевняв Свирид, ніби мав офіцерський чин і нагороди від німців.

Як розповідав Свирид, батько Павловського, за національністю німець, зараз заарештований, сидів у Ліді, а рідна тітка жила в Кам'янці.

Власне, по лісах у різних бандах бродили і колишні поліцаї, і всілякі полигачі, що не встигли втекти з німцями. Займалися ними місцеві органи й маневрені групи військ НКВС, а нас вони цікавили лише настільки, наскільки становили небезпеку для армії і тилів фронту.

Насторожувало в цій історії інше.

Публіка в бандах збиралася неоднорідна, одягнена й озброєна досить строкато. А Свирид запевняв, що ці троє були мало не в однаковому нашому офіцерському обмундируванні, до того ж у двох напевне були радянські автомати.

І друге. Під час відступу німців поліцаї звичайно відходили з ними на захід. А Павловський, який служив десь під Варшавою, навпаки, опинився чомусь кілометрів за двісті на схід, по цей бік фронту, — яким чином? Водночас я розумів, що його перебування поблизу Шиловицького масиву за тринадцять годин до виходу розшукуваного передавача в ефір могло бути і чистою випадковістю.

Мене цікавило, чим був так стурбований Свирид і чому в себе в хаті він відмовчувався, а потім, очевидно, стежив за мною, наздогнав і все розповів.

Багато чого про Павловського ще треба було дізнатися, перевірити й уточнити; і в Ліді, і тут, на місці, — не відкладаючи. Та зараз я не міг гаяти навіть хвилини: мене чекав ліс.

Трапився йому на очі старий дуб: невелике дупло таємниче чорніло в стовбурі дерева десь за метр в Андрія над головою. Кілька секунд він стояв, розмірковуючи. «А раптом?..» Підскочивши, ухопився за край дупла, підтягнувся і, впираючись пругами підошов у кору, засунув руку — трухлятина, гнила трухлятина. Цієї ж миті нога зісковзнула, і він полетів додолу, мало не зламавши руку і до крові обдерши зап'ястя.

Якщо зранку цей глухуватий, не вартий уваги ліс здавався йому особливим і значним, уявлявся саме тим місцем, звідки велася передача, якщо вранці Андрій був сповнений певності й надій, хвилювався і чекав, то надвечір з кожною годиною він усе менше вірив, що вдасться що-небудь виявити.

Та й справді, чи легко знайти серед такого масиву сліди тих, хто радирував, і чому вони повинні були наслідити, — це ж зовсім не обов'язково. І ще — наскільки точно встановлено місце виходу; Андрій знав, що справжнє розташування запеленгованої рації буде завжди трохи збоку від умовно знайденого і що похибки відхилення при пеленгуванні можуть іноді досягати кількох кілометрів.

Найбільше його пригнічувало відчуття своєї неповноцінності. Якщо до поранення, в полку на передовій, він був не гірший за інших командирів взводів, а то й кращий, то тут, у групі, він був між трьома найслабший за досвідом, умінням і, природно, за результатами. І хоч як він старався, та врешті щоразу виявлявся так чи інакше утриманцем Альохіна й Таманцева, і думка про це весь час гнітила його.