Володимир Богомолов - У серпні сорок четвертого...

Вчорашній інструктаж був йому зовсім не потрібен. У полку на Смоленщині та Вітебщині Андрієві довелося розрядити сотні, а може, тисячі таких мін із детонатором натискної і натяжної дії, звичайних і з різними «сюрпризами». Він міг знешкоджувати їх у темноті, із заплющеними очима і робив це тепер, після восьми годин безрезультатного блукання по лісі, з почуттям помітного вдоволення. Він розряджав четверту, коли подумав: а навіщо все це? Для чого?

Якщо там, на передовій, зняті міни були показником бойових дій взводу і його самого як командира, то тут вони нікого не цікавили, бо не мали стосунку до справи — до розшукуваної рації та агентів. Вони були тільки особливістю місцевості, де велися пошуки.

І, подумавши про це, він не витрачав більше на них часу і дві останні просто помітив тичками, а розряджати не став.

І знову йшов, уперто переставляючи ноги в густій лопушистій траві. Пробираючись незайманими заростями, весь час розсовував руками гілки, обривав розпашілим обличчям павутиння, пролазив попід нижніми сучками. Намагаючись нічого не пропустити, безперервно крутив головою, від чого боляче нила шия. Пістолет, що став незвичайно важким, відтягував кишеню і розтирав стегно, мокрі від поту гімнастерка й штани липли до тіла, жаром горіли в чоботях натруджені ноги.

Йому, як і його товаришам, тижнями доводилося спати чотири-п'ять годин на добу. Постійне недосипання виснажувало навіть двожильного Таманцева; а Блінов часом просто падав з ніг, і зараз він був у тому паскудному стані, коли хочеться тільки спати: впасти будь-де і спати, спати й спати. Насилу переборюючи себе, спотикаючись стомленими ногами об оголене подекуди коріння, він уперто йшов далі такими схожими одна на одну зарослими стежинами…

Перший день нічого, по суті, не дав.

Крім Шиловичів, я побував іще в Новосілках і в Кам'янці — селах, що прилягають до Шиловицького лісу з протилежного боку, — і на двох десятках довколишніх хуторів.

Ті, кого ми шукали, навряд щоб сиділи в лісі. Могло бути, що вчора чи позавчора вони пробралися туди, а після передачі, не гаючись, одразу ж зникли; цілком можливо, що на підступах до лісу хтось бачив їх.

Двоє невідомих, яких помітив Васюков, без сумніву, заслуговували на нашу увагу, однак брати їх за робочу версію слід було з істотними застереженнями. По-перше, Васюков не бачив, з'явилися ті двоє з лісу чи йшли до того попід ним, — можливо, в лісі вони й не були? По-друге, передача велася з ділянки, ближчої до Новосілків, ніж до Шиловичів, і, щоб покинути масив і якнайшвидше віддалитися від місця виходу рації в ефір, розумніше було не йти через весь ліс, а, не гаючись, вибратись там на людне шосе і сісти на попутну машину. І, по-третє, — для нас найприкріше, — Васюков бачив невідомих на значній відстані, не розгледів і не зміг хоча б приблизно змалювати їхню зовнішність.

Я легко знаходжу спільну мову з селянами, а цікавило мене просте і, здавалось би, невинне питання: кого із незнайомих людей зустрічали чи бачили останніми днями під лісом і поблизу нього. Зрозуміло, я не розпитував про це прямо — як і завжди, доводилося конспірувати.

Я переговорив, мабуть, не менше ніж з півсотнею людей — в основному — з жінками, старими людьми й підлітками — думаю, з них лише двоє — колишні партизани — були зі мною по-справжньому відверті; всі інші дивилися насторожено і казали, що нічого не знають.

— Темний народ, затурканий, — скаржився мені в Ліді начальник міліції. — Західняки, звісна річ. Слова з них не витягнеш…

Такі балачки я чув не раз, і доля істини в тому була, проте я добре розумів і цих «темних» людей.

За п'ять останніх років тут чотири рази круто мінялося життя: спочатку санаційна Польща, потім — приєднання до Радянської Білорусії, далі війна — прийшла вона сюди на другу добу — і кривава німецька окупація і, нарешті, знову — вже другий місяць — Радянська влада.

Та ще й, крім офіційних сил, були досить дійовими й нелегальні. Під час окупації в лісах хазяйнували партизани, а тепер шастали різні банди, залишкові групи німців, траплялися й дрібні ватаги звичайних дезертирів.

У діях ворожих нелегальних сил було і спільне — раптовість появи, жорстокість, нехтування людським життям, були і свої особливості. Аківці, влаштовуючи засідки, обстрілювали на дорогах автомашини, вбивали насамперед військовослужбовців, встрявали в бої навіть з невеликими підрозділами Червоної Армії. «Зелені» — банди литовських націоналістів, — навідуючись з півночі, чинили розправу над комуністами і сільрадівцями, вирізуючи часом без розбору цілі сім'ї, нещадно грабували селян; німці й власовці були обережні, в села звичайно не заходили, нападали тільки в лісах, на глухих дорогах і на хуторах, не залишаючи, проте, живим жодного свідка: вони намагалися не виявляти себе, щоб уникнути можливого переслідування і знищення.