Володимир Богомолов: У серпні сорок четвертого...

Васюков відповідав докладно, неквапливо, притримуючи лівою рукою куксу і час від часу болісно кривлячись. Він знав добре і місцевість, і людей, в його мові проскакували польські та білоруські слова; але за вимовою Альохін одразу визначив: «Не місцевий».

— Ви що, нетутешній? — влучивши хвилину, спитав капітан.

— Смоленський я. А тут у сорок першому попав в оточення і партизанив три роки. Так і залишився. А ви в яких справах? — в свою чергу поцікавився Васюков.

Альохін підвівся, дістав посвідчення про відрядження і, розгорнувши, подав його.

— «… для ви… ко… нання зав… дання коман… дування», — поволі прочитав голова. — Ясне питання! — оглянувши печатку, трохи згодом мовив він, повертаючи документ і зовсім, проте, не уявляючи, яке завдання може виконувати цей піхотний капітан з польовими погонами на вигорілій гімнастерці в Шиловичах, більше ніж за сто кілометрів від передової.

І Альохін, спостерігаючи за виразом обличчя Васюкова, зрозумів це.

Він озирнувся на перегородку і, почувши від Васюкова: «Там немає нікого», — подивився інвалідові-голові в очі й тихим голосом довірчо сказав:

— Я в справі постою… розквартирування… Можливо, й у вас стоятимуть… Не тепер, а ближче до зими… місяців через півтора-два, не раніше. Тільки про це поки що нікому!

— Ну, що ви, — з розумінням сказав Васюков, явно потішений довір'ям. — Хіба я не тямлю? І багато поставлять?

— Так, гадаю, в Шиловичах десь із роту. Це вже як командування вирішить. Моя справа ознайомитися з обстановкою, оглянути місцевість і доповісти.

— Роту — це можна. А більше не розмістиш, — мовив Васюков заклопотано. — Ви так і доповідайте — більше роти не можна. Адже їх доглянути треба. Я сам три роки служив, командиром відділення був, розумію. Солдатові в бою дістається, а вже на постої умови потрібні. А де ж їх узяти? — зітхнув він.

— А з водою як у вас?

— Що вода — її на всіх вистачить. І дров удосталь. А от з житлом кепсько. Майже скрізь — не підлога, а долівка, холодна.

— А дрова де берете? — спитав Альохін, намагаючись спрямувати розмову в потрібне русло.

— Там он, за шосе. — Васюков кивнув ліворуч, у бік грубки.

— А у вас же ліс поряд, — здивувався Альохін, показуючи в протилежному напрямку: його цікавив насамперед ліс і те, що з ним було пов'язане.

— Там, за шосе, хмиз іще німці заготували. Сухий, як сірники, і пиляти не треба. Його й возять, — пояснив Васюков. — А в цей ліс не ходять — заборонено!

— Чому?

— Тут німці, як відступали, певно, думали оборону тримати. Чи переслідування затримати хотіли. Одне слово, мін понатикали.

— Зрозумі-іло…

— Мусіть [8] Мусіть — може (польськ.) і небагато, але де і скільки — ніхто не, знає. В день, коли мене призначили, хлопченята туди полізли. По трофеї. І двох з самого краю — на шматки! Ми по узліссю одразу ж знаки розставили. Мовляв, ходити заборонено, міни! Так що наші, шиловицькі, в цей ліс — ані кроку! А з військовими була пригода.

— З якими військовими?

— Тут дівчата-зв'язківці в нас із тиждень стояли. Молоденькі, веселі — звісно, на відпочинку. А в лісі грибів, ягід повно. І от пішли вдвох, та й не вернулися…

— Давно це?

— Днів десять уже. Почали їх шукати — метрів за триста від краю лісу знайшли, он там. — Васюков поглядом показав на стіну, де висів автомат. — Згвалтували їх і вбили. Обмундирування забрали і документи.

— Хто ж убив?

— А хто знає… Потім приїхали енкеведе з Ліди. Прикордонники. На трьох машинах, з собаками. Оглядали ліс, перестрілка була — нібито знайшли когось і побили. А ще кажуть, хтось на міні підірвався. Але точно не знаю: прочісувати, значить, від нас почали, а більше не приходили. Певне, так лісом на Кам'янку й вийшли.

— Це, кажете, було з тиждень тому. А от останніми днями, вчора чи позавчора, ви тут незнайомих людей не зустрічали?.. Військових… не бачили? Я чому питаю, — пояснив капітан, — крім мене, послано ще три групи квартир'єрів. То якщо ми для постою ті самі села оберемо чи хутори, дурниця ж вийде.

— Зрозуміло… Ні, за квартири останніми днями не зверталися… А бачити двох командирів — учора бачив. Мусіть, із вашої частини, — невпевнено зауважив Васюков. — Але до мене вони не приходили.

— А де ви їх бачили, в селі?

— Ні. Я тут учора мирив одних. Тесінського і Семашка, За межу побилися. Пішли, значить, на поле, ось сюди. — Васюков рукою показав за спину. — Обміряли все, стовп укопали. Ну, і по справі, як ведеться, хліб-сіль: бімберу плящину розпили. Сидимо біля копичок, закушуємо. Бачу, від лісу ідуть двоє. Командири. Мусіть, із вашої частини.