Володимир Богомолов - У серпні сорок четвертого...

© http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література

З російської переклав Олександр Стаєцький

Перекладено за виданням: Владимир Богомолов. Сердца моего боль. Москва, «Молодая гвардия», 1976

Їх було троє — тих, кого офіційно, в документах, названо «оперативно-розшуковою групою» Управління контррозвідки фронту. В їхньому розпорядженні була машина, пошарпана, старенька полуторка ГАЗ-АА, і шофер-сержант Хижняк.

Вимучені за шість діб інтенсивних, але марних розшуків, вони вже смерком повернулися до Управління, впевнені, що хоч завтрашній день зможуть відіспатись і перепочити. Однак тільки-но старший групи, капітан Альохін, доповів, що вони прибули, їм було наказано негайно вирушити в район Шиловичів і вести далі розшук. Через години дві, заправивши машину бензином і вислухавши за вечерею енергійний інструктаж спеціально викликаного командира-мінера, вони виїхали.

До світанку позаду залишилось понад сто п'ятдесят кілометрів. Сонце ще не сходило, та вже світало, коли Хижняк, зупинивши полуторку, став на підніжку і, перегнувшись через борт, розбуркав Альохіна.

Капітан — середній на зріст, худорлявий, з вицвілими білуватими бровами на засмаглому малорухливому обличчі — відкинув шинелю і, щулячись, підвівся в кузові. Машина стояла на узбіччі шосе. Було дуже тихо, прохолодно й росяно. Попереду, десь за півтора кілометра, маленькими темними пірамідками виднілися хати якогось села.

— Шиловичі, — сповістив Хижняк. Піднявши боковий щиток капота, він схилився до мотора. — Під'їхати ближче?

— Ні, — сказав Альохін, розглядаючись. — Годиться.

Ліворуч пробігав струмок з пологими сухими берегами. Праворуч від шосе за широкою смугою стерні та за чагарником тягнувся ліс. Той самий ліс, звідки десь годин одинадцять тому велася радіопередача. Альохін у бінокль з півхвилини розглядав його, а тоді став будити офіцерів, які спали в кузові.

Один із них, Андрій Блінов, русявий, років дев'ятнадцяти лейтенант, з рум'яними від сну щоками, одразу прокинувшись, сів на сіні, потер очі і, нічого не розуміючи, видивився на Альохіна.

Добудитися другого — старшого лейтенанта Таманцева — було не так легко. Він спав, з головою закутавшись у плащ-накидку, і коли його почали будити, ще дужче натягнув її, крізь сон двічі хвицнув ногою повітря і перевернувся на другий бік.

Врешті він прокинувся зовсім і, зрозумівши, що спати йому більше не дадуть, відсмикнув плащ-накидку, сів і, похмуро роззираючись темно-сірими очима з-під густих брів, які зрослися на переніссі, спитав, ні до кого конкретно не звертаючись:

— Де ми?..

— Ходімо, — покликав його Альохін, спускаючись до струмка, де вже вмивалися Блінов і Хижняк. — Освіжися.

Таманцев глянув на воду, сплюнув далеко вбік і раптово, майже не торкнувшись краю борту, рвучко зметнувши своє тіло, вистрибнув з машини.

Він був, як і Блінов, високий на зріст, але ширший в плечах, вужчий у стегнах, м'язистіший і жилавіший. Потягуючись і похмуро розглядаючись довкола, він спустився до струмка і, скинувши гімнастерку, почав умиватися.

Вода була холодна й прозора, мов джерельна.

— Болотом тхне, — сказав, одначе, Таманцев. — Зверніть увагу, в усіх річках вода відгонить болотом. Навіть у Дніпрі.

— Ти, звичайно, менше, ніж на море, не згоден, — витираючи обличчя, усміхнувся Альохін.

— Атож!.. Вам цього не збагнути, — співчутливо подивившись на капітана, зітхнув Таманцев і, швидко обертаючись, начальницьким баском, але весело гукнув: — Хижняк, сніданку не бачу!

— Не галасуй. Сніданку не буде, — промовив Альохін. — Візьмете сухим пайком.

— Веселе життя!.. Ні поспати, ні поїсти…

— Давайте в кузов! — перебив його Альохін і, обертаючись до Хижняка, звелів: — А ти поки що погуляй…

Офіцери залізли в кузов. Альохін закурив, тоді, витягши з планшетки, розгорнув на фанерному чемодані новеньку крупномасштабну карту і, примірявшись, поставив над Шиловичами крапку олівцем.

— Ми зараз ось тут.

— Історична місцина! — пирхнув Таманцев.