Володимир Богомолов - У серпні сорок четвертого...

Я помітив тонкий сталевий дротик, що блиснув у траві, натягнутий упоперек стежки сантиметрів на п'ятнадцять над землею. Досить було мені зачепити його — і мої кишки та інші останки повисли б на деревах чи ще де-небудь.

За три роки війни всього бувало, але самому розряджати міни доводилося лічені рази, і на цю я вирішив не тратити часу. Позначивши її з двох боків палицями, я пішов далі.

Хоч за день мені трапилася тільки одна, сама думка, що ліс місцями замінований і кожної миті можна злетіти в повітря, весь час давила на психіку, створюючи якесь паскудне внутрішнє напруження, якого я ніяк не міг позбутися.

Після полудня, вийшовши до струмка, я скинув чоботи, розстелив на сонці онучі, вмився, перекусив. Напився і хвилин десять лежав, упершись піднятими ногами в стовбур дерева і думаючи про тих, на кого ми полювали.

Вчора вони виходили в ефір із цього лісу, тиждень тому — під Стовпцями, а завтра можуть з'явитися в будь-якому місці, за Гродно, під Брестом чи десь у Прибалтиці. Рація, що кочує з місця на місце, — Фігаро тут, Фігаро там… Виявити в такому лісі місце виходу — все одно що знайти голку в стозі сіна. Це тобі не мамин баштан, де кожен кавун знайомий і особисто симпатичний. І весь розрахунок, що будуть сліди, буде зачіпка. Дідька лисого — чому вони мають наслідити?.. Ми що, під Стовпцями не старалися?.. Землю носом рили! Вп'ятьох шість діб! А що з того?.. Як кажуть: з-під консервів дві бляшанки та плюс дуля для приманки! А цей масивчик і більший, і глухіший, і засмічений добряче.

Сюди б приїхати з тямущим псом, таким, як Тигр, що був у мене перед війною. Але це тобі не на кордоні. Побачивши службового собаку, кожен зрозуміє, що когось шукають, та й начальство собак не дає. Начальство, як і всі ми, дбає про конспірацію.

Під кінець дня я знову подумав: потрібен текст! У ньому майже завжди можна вловити хоч якісь відомості про район перебування розшукуваних і про те, що їх цікавить. Від тексту і треба танцювати.

Я знав, що з дешифруванням не ладилось і перехоплення передали в Москву. А в них дванадцять фронтів, військові округи і своїх справ по горло. Москві не накажеш, вони самі собі начальники. А з нас душу витрясуть. Це вже напевно. Давня пісенька — умри, а зроби!..

Залишивши Хижняка з машиною в густому гайку поблизу села, Альохін занедбаним, порослим бур'янами городом вийшов на вулицю. Перший зустрічний — веснянкуватий хлопчина, що з самого ранку ганяв гусака біля криниці, — показав йому хату «старшини» сільради. Від сусідніх таких самих убогих, із замшілими стріхами хат її можна було відрізнити лише по тому, що замість хвіртки в тину були начеплені дверцята від німецького автомобіля. Сказав хлопчина і прізвище голови — Васюков.

Незважаючи на охлялого собаку, що хапав його за чоботи, Альохін пройшов до хати — двері були зачинені і замкнені зсередини. Він постукав.

Було чути, як у хаті хтось ходив. Минуло з півхвилини — в сінях почувся шурхіт, повільні важкі кроки, і тут же все завмерло. Альохін відчув, — що його розглядають, і, щоб той за дверима зрозумів, що він не переодягнений аківець і не «зелений», а росіянин, тихо заспівав:

Нарешті двері прочинилися. Перед Альохіним, дивлячись пильно і насторожено, спираючись на милиці і болісно кривлячись, стояв невисокий, років тридцяти п'яти чоловік з блідим обличчям, порослим рудуватою щетиною, в польському захисного кольору френчі й поношених штанях. Лівої ноги в нього не було, і штанина, криво підшита на рівні коліна, теліпалась вільно. У правій напівзігнутій руці він тримав наган.

Це й був голова сільради Васюков.

Через порожні, брудні сіни вони пройшли до хати, обставленої зовсім бідно: старе дерев'яне ліжко, струхлявілий тонконогий стіл і лава. Потемнілі рублені стіни, геть голі, на печі — подертий матрац і купа лахміття. На дощаному столі — глечик, тарілка з крихтами хліба і склянка з-під молока. Тут же, націлившись стволом у вікно, стояв німецький ручний кулемет. В узголів'ї ліжка, засланого поруділою солдатською шинелею, висів трофейний автомат. Повітря в хаті було кисле, важке.

Васюков схопив старий вишиваний рушник і витер лавку; Альохін сів. Не покидаючи милиць, Васюков опустився на ліжко і глянув вичікувально.

Альохін почав здалеку: поцікавився, які вьоски [7] Вьоски — села (білоруськ.) . і хутори входять до сільради, як збирають хліб, чи багато чоловіків, як з тяглом, і задав ще кілька запитань загального характеру.