Володимир Богомолов - У серпні сорок четвертого...

— Коли це було, о котрій годині?

— Увечері. Перед заходом. Годині о восьмій десь…

— А які вони собою? На вигляд?

— Звичайні. Один старший ніби і кремезніший. Він попереду йшов. А другий — худий, молодший, видать, цей трохи вищий.

— Той, що старший, смаглявий такий, носатий! Це ж Лещенко! — радісно вигукнув Альохін, називаючи перше, яке спало на думку, прізвище. — Капітан! У хромових чоботях і в кітелі. У нього ще кашкет з шитим козирком.

— Там метрів двісті, якщо не більше. Хіба звання розгледиш? Та тільки в пілотках вони обидва і в гімнастерках. Це точно.

— Може, Ткачов і Журба? — ніби розмірковуючи вголос, промовив Альохін. — А вони що ж, з лісу вийшли? А речі в них із собою якісь були?

— Коли я побачив, вони йшли від лісу. А були вони там чи ні — не знаю. І речей не бачив. У одного, мабуть, плащ-накидка в руці, а в другого… ніби зовсім нічого.

— А ці, Тесінський і Семашко, бачили їх? Може, вони краще роздивилися?

— Ні, в мене очі зіркі. Якщо вже я не побачив, то ті й поготів. Це точно.

Вони порозмовляли ще хвилин десять; Альохін поступово з'ясував більшість цікавих для нього питань і міркував, чи їхати звідси прямо в Кам'янку, чи заглянути по дорозі на хутори, розташовані попід лісом.

Васюков, під кінець розговорившись, довірчо розповів про знайомого чоловіка, який має «апарата», і, бешкетливо усміхаючись, запропонував:

— Якщо доведеться вам тут стояти — з'їздимо до нього обов'язково! У нього первачок — дух забиває!

В Альохіна, до самогону досить байдужого, обличчя набрало того радісно-пожвавленого виразу, який з'являється в любителів хмільного, коли тільки запахне випивкою. Стримуючись, щоб не переграти, він опустив очі і згідливо мовив:

— Ну, якщо стоятимемо тут — щось зметикуємо. Неодмінно!

Він підвівся, щоб іти, — цієї миті купа лахміття на печі заворушилася. Глянувши здивовано, Альохін насторожився. Васюков з допомогою милиць підскакав до печі, підтягнувся як міг і, засунувши руку в лахміття, витяг звідти і швидко поставив на підлогу хлопчика років десь двох з половиною, білочубого, в праній-перепраній сорочині.

— Синок, — пояснив він.

Визираючи з-за батькової ноги і потираючи кулачком ясні голубуваті оченята, хлопчик кілька секунд розглядав незнайомого військового і раптом усміхнувся.

— Як тебе звати? — лагідно і весело спитав Альохін.

— Палтизан! — сміливо відповів малий.

Васюков, посміхаючись, одступився вбік. І тільки тепер Альохін помітив, що в хлопчика немає лівої руки: з короткого рукавця сорочини виглядав незвичайно маленький червоний обрубочок.

Альохін був не сентиментальний і за війну набачився всілякого. Та все ж його пройняв пекучий жаль, коли побачив цього крихітного каліку, що з такою щирою усмішкою зазирав йому в очі. І, не стримавшись, він промовив:

— Як же це, га?

— В загоні був. У Налібоках затисли нас — осколком міни зачепило, — зітхнув Васюков. — Ану, вмиватися! — звелів він синкові.

Хлопчина проворно шмигнув за перегородку.

— А жінка де? — поцікавився Альохін.

— Покинула. — Переставивши милиці, Васюков повернувся спиною до Альохіна і ступив за перегородку. — В місто втекла. З фершалом…

Спираючись на милицю і нахиляючись, він лив воду з кварти, а малий, стоячи над облущеною емальованою мискою, старанно і квапливо тер замурзане личко долонькою,

Альохін в душі вилаяв себе — про жінку питати не треба було. Відповівши, Васюков замовк, замкнувся, і обличчя в нього стало похмурим.

Умившись, хлопчик швиденько втерся тим самим рушником, яким батько витирав лаву для Альохіна, і спритно натягнув маленькі, зазеленені бур'яном трусики.

Його батько тим часом мовчки і не дивлячись на Альохіна, відрізав окраєць хліба, всунув його в чіпке синове рученятко і, знявши зі стіни автомат, почепив собі на груди.

Альохін вийшов першим і вже ступав по росяній траві, коли, почувши позаду здавлений стогін, рвучко обернувся. Васюков, зціпивши зуби і заплющивши очі, стояв, прихилившись до одвірка. Перлинки поту виступили на його хворобливому обличчі. Дитя, що біля самого порога стало до вітру, завмерло і, закинувши голівку, злякано, не по-дитячому заклопотаними очима дивилося на батька.

— Що з вами? — кинувся до Васюкова Альохін.

— Нічого… — розплющивши очі, прошепотів Васюков. — Рана… відкрилася… Вже третій день… Видно, кістка назовні виходить… — Ниє, сили нема. А тут зачепив милицею — аж в очах потемніло…

— Вам треба в госпіталь! — рішуче заявив Альохін, уже розмірковуючи, як це краще влаштувати. — Про машину я потурбуюся, вас сьогодні ж одвезуть у Ліду!