Володимир Богомолов - У серпні сорок четвертого...

Поляков».

З майором, начальником Лідського відділу держбезпеки, в мене були свої, особливі стосунки.

Власне, за законом, без офіційного в кожному випадку запиту, він не мав права сповіщати мені жодних відомостей. Однак ми не раз допомагали йому, і не лише машиною й бензином, з чим у них було вельми сутужно; в свою чергу, він намагався всіляко йти нам назустріч.

Я мав намір за сприянням майора хоч що-небудь дізнатися про деяких людей, в тому числі про Павловського й Свирида. І ще мені хотілося переглянути слідчі справи осіб, заарештованих останніми днями й тижнями в тій частині району, де був Шиловицький ліс, а може, й поговорити де з ким із них.

Як на зло, в цей пізній час у кабінеті, крім самого майора, було ще його начальство: незнайомий мені підполковник із Барановичів. Я відрекомендувався і був змушений двома словами згадати, що цікавлюся Шиловичами й Кам'янкою.

Почувши це, підполковник підвівся і, походжаючи кабінетом, виголосив цілу промову. Смисл її полягав у тому, що Шиловицький масив болячкою сидить на території області і що в них немає сил і можливостей очистити, чи, як він висловився, «знешкодити» його. Це справа армії, але, мовляв, нас це аніскільки не хвилює, бо комунікації фронту проходять збоку, а щодо життя району, безпеки місцевих жителів і властей, то у нас, мовляв, за них не болить голова.

Отак завжди. Армія вважає нас органами держбезпеки, а органи вважають нас армією.

Він говорив голосно із пафосом, наче виступав на трибуні. Я попався, як лин у юшку. Він звертавсь до мене так, ніби я щонайменше командував армією і при бажанні міг дуже легко виділити потрібні сили (як я прикинув, не менше трьох тисяч чоловік), щоб «знешкодити» Шиловицький ліс.

Я міг би йому багато що сказати, але перечити в такій ситуації — марна трата часу. До того ж мені смертельно хотілося спати.

Він промовляв, а я сидів перед ним на табуретці, вдавав, що уважно слухаю, і навіть на знак згоди кивав головою; а в одному місці, помітивши усмішку на обличчі майора, я теж, як дурник, посміхнувся. Найбільше я боявся, що забудуся хоч на мить, засну і впаду додолу.

Нарешті він змовк і в супроводі майора пішов відпочивати. Я спускався за ними сходами, гарячково придумуючи причину, щоб відкликати майора убік і переговорити.

Внизу, вибачившись перед начальством, він заскочив до кабінету, де сидів черговий — рум'яний, вусатий капітан з орденом Червоного Прапора на гімнастерці. Я зайшов слідом і, причинивши за собою двері, сказав прямо, що мені треба трохи згодом подзвонити начальству по «ВЧ».

— Відімкнеш йому кабінет, — вішаючи ключ на дошку, наказав майор черговому.

— І не в службу, а в дружбу, — вмить промовив я, — дозволь подивитися слідчі справи.

— Тіточко, дайте напитися, а то так їсти хочеться, що аж переночувати ніде, — обертаючись, не без уїдливості відповів майор і звелів черговому: — Передай Сенчилі, нехай покаже… тільки карателів і посіпак!.. Ти вибач — начальство. — Кивнувши на двері, він квапливо подав мені руку. — Заскоч завтра.

«Тільки карателів і посіпак!..» І за це спасибі… На більше я й не розраховував.

— Хвилинку, — притримуючи його долоню, я безцеремонно загородив йому дорогу. — Ти на Кам'янських хуторах горбаня Станіслава Свирида знаєш? Чорнявий такий… нервовий.

— Не знаю, — висмикнувши руку і обходячи мене, мовив майор. — І прізвище не зустрічалось.

— А Павловського?

— Котрого? Один сидить у нас.

— Це старший. — Сам дивуючись своїй настирливості, я біля самого виходу вхопив майора ззаду за рукав. — А син?

— У нього два сини. — Відчинивши двері, майор проворно ступив через поріг і вже з коридора повторив: — Заскоч завтра…

Трохи згодом я сидів у чиємусь порожньому прокуреному кабінеті й при тьмяному світлі гасової лампи переглядав слідчі справи колишніх старост, поліцаїв та інших німецьких прихвоснів.

У протоколах значилися досить стереотипні запитання і майже одними й тими самими словами фіксувалися відповіді допитуваних. Більшість їх заарештовано ще кілька тижнів тому. Нічого для нас цікавого. Зовсім нічого.

«…Розкажіть, як і за яких обставин виказали ви німцям родину партизана Йосипа Тишкевича?..»

«…Перелічіть, хто ще, крім вас, брав участь у масових розстрілах радянських військовополонених у Кошарах у серпні 1941 року?»

«…Під час обшуку у вас знайдено золоті речі: персні, монети, зубні коронки, що були в ужитку. Розкажіть, де, коли і за яких обставин вони потрапили до вас?»