Володимир Богомолов - У серпні сорок четвертого...

Зрозуміло, вони боролися за життя, відмовлялися, відпекувались. Теж досить одноманітно, однаково. Їх викривали показаннями свідків, очними ставками, документами.

Карателі, вбивці, мародери — але що в них могло бути спільного із рацією, яку ми розшукували, і взагалі з шпигунством? Навіщо вони нам? Навіщо я марную на них час?

А раптом?..

Це «а раптом?» завжди підбадьорює в пошуках, породжує надію й енергію. Але я клював носом і ледве щось розумів.

Щоб не заснути, я спробував співати, — мене вистачило на півтора чи два куплети.

Справа Павловського-старшого була на вигляд така сама, як і інші: сірувата папка, постанова про арешт, протоколи допитів і далі непідшиті робочі документи.

Він був заарештований як фольксдойче, за зраду Батьківщини, проте що він вчинив кримінального, крім підписання фолькслиста і спроби втекти з німцями, я так і не зрозумів.

І не лише я. За протоколом ішов папірець із зауваженням начальства:

«Т. Зайцев! Не викрита практична зрадницька діяльність П. Треба виявити і задокументувати».

Задавалося між іншим Павловському і питання про синів, на що він відповів:

«Мої сини, Казимир і Микола, справді служили в німців на території Польщі, в будівельних організаціях, в яких саме — я не знаю. Нічого більше про їхню службу в німців мені невідомо».

Отак. У будівельних організаціях. А Свирид запевняв, що в поліції. На відповідальній посаді.

Власне, поліцаї та інші прихвосні нас мало цікавили. Однак мені не давало спокою, що робив Казимир Павловський і двоє з ним у день радіосеансу поблизу Шиловицького лісу?

Як він опинився там? І чому всі троє екіпіровані однаково, начебто в наше офіцерське обмундирування? Щоб лазити лісами, цього не треба, більше того — це небезпечно. А втім, — я допускав: щодо їхнього вигляду, деталей зовнішності Свирид з переляку міг і наплутати.

Хвилин через десять, сидячи біля аппарата «ВЧ» в кабінеті начальника відділу, я чекав, поки мене з'єднають з підполковником Поляковим.

Я дзвонив, щоб доповісти про хід розшуку, і в душі сподівався, що в Управлінні вже одержано текст розшифровки чи, може, якісь нові відомості про передавач з позивними КАО і про розшукуваних.

Так надієшся завжди. І зовсім не тому, що ти в когось нахлібник. Хоч як успішно йдуть справи, ніколи не забуваєш, що група не самотня, що на тебе працюють, і не лише в Управлінні. Хто-хто, а Поляков не пропустить простежити, щоб робилося все можливе скрізь, в тому числі і в Москві.

Нарешті в трубці почувся несильний, ледь гаркавий голос підполковника, і я досить чітко уявив собі його — невисокого, з випуклим гудзкуватим лобом і трохи відстовбурченими вухами, в просторій, мішкуватій гімнастерці з вим'ятими польовими погонами. Я уявив собі, як, слухаючи мене, він, сидячи боком у кріслі, робитиме помітки на аркуші паперу і за звичкою час від часу тихенько пошморгуватиме носом, якось по-дитячому і наче скривджено.

Я почав доповідати про хід розшуку, розповів про сліди біля джерела, про те, як обстріляли Таманцева, про розмови з Васюковим і Свиридом. В усьому цьому не було нічого особливого, але він мене слухав не перебиваючи, лише зрідка підтакував, уточняв, і я вже зрозумів — нічого нового в них немає.

— Що робив Павловський і двоє з ним у день радіосеансу поблизу Шиловицького лісу — оце питання… — промовив він, коли я змовк. — Як опинився там?.. Отже, так… Павловський Казимир, чи Казімєж Георгійович, тисяча дев'ятсот сімнадцятого чи вісімнадцятого року народження, родом з міста Мінська (неточно), за документами, можна гадати, білорус чи поляк… Та-ак, не багато… Перевіримо за всіма матеріалами розшуку… Тепер, Павле Васильовичу, про текст… Генерал щойно розмовляв з Москвою. Дешифровки ще немає.

І наші б'ються поки що без наслідків. Та я сподіваюся, що завтра чи післязавтра текст буде. А поки що добивайте ліс!..

Хижняк розбудив їх ще до світанку, — нашвидку поснідавши, вони до сонця вже були в лісі.

Все довкола спало передранковим сном. Вони йшли вузенькою дорогою, залишаючи темні смуги слідів на сріблясто-білій від роси траві. Таманцев невдоволено оглядався. А втім, день заказувався жаркий, — зійде роса, і смуги-сліди зникнуть. А поки ще повітря прохолодне і сповнене пахучої свіжості — йти б отак, без нічого, та йти…

Андрієві нестерпно хотілося заговорити. Адже незабаром доведеться розійтися і проблукати весь день у самотності. Та говорити можна тільки про справу (а що він скаже?), та й то пошепки. «Ліс шуму не любить», — зауважував не раз Альохін.