Володимир Богомолов - У серпні сорок четвертого...

Через півгодини Андрій вивів їх до джерела. По той бік корчів на темній болотяній землі, під кущем, як і вчора, добре виднілися сліди від чобіт. Балансуючи на довгій вигнутій кореняці, Таманцев і Альохін сіли навпочіпки й розглядали сліди. Витягнувши з кишені нитку з різнокольоровими вузликами, Таманцев виміряв довжину відбитка, довжину і ширину підметки й каблука. Тоді, послинивши палець, приклав його до сліду: земля майже не липла.

Ще з хвилину він розглядав відбитки і мацав їх, обережно торкаючись країв сильними пальцями.

— Німецький офіцерський чобіт. Масового пошиву, — випростовуючись, нарешті промовив він. — Розмір відповідає нашому сорок другому. Малоношені, можна сказати, нові. Індивідуальні дефекти зносу ще не виражені. Слід досить свіжий, не більше як дводобової давності. Відбиток випадковий: той, хто пив, оступивсь або ж посковзнувся з корча і наслідив. Це чоловік високого зросту: сто сімдесят п'ять — сто вісімдесят сантиметрів.

— У л-лісі х-хтось є, — не витримавши, прошепотів Андрій (після контузії він заїкався, особливо коли хвилювавсь).

— Витончена життєва спостережливість! — пирхнув Таманцев і, помовчавши, говорив далі: — Можливо, він був не сам. Трава слідів не зберігає, а тут вони, напевно, ступали по корчах. І коли б один не наслідив, то нічого б і не залишилося.

— Д-джерела не ч-чути і з д-дороги не видно, — звертаючись до Альохіна, прошепотів Андрій; йому дуже хотілося, щоб сліди, які він знайшов, виявилися результативними і знадобилися для розшуку. — Отже, з-зайти сюди могли т-тільки люди, що знають ліс або б-бували тут.

— А також ті, в кого є карта, — вмить додав Таманцев. — Джерело напевно позначене.

Хоч як прикро було Андрієві, той казав правду. Кілька хвилин вони втрьох лазили в мокрій густій траві, оглядали кущі й дерева довкруг джерела.

— Мавпяча робота! — сплюнув Таманцев, з неприязню розглядаючи сліди. — Ось вам ще фактик! Який теж нічого не дає і не пояснює. Потрібен текст! — переконливо сказав він. — А без тексту будемо тикатися, як сліпі цуценята!

— Текст мають передати сьогодні або завтра, — сказав Альохін. — Текст буде! — запевнив він. — А поки що ми повинні знайти місце виходу і встановити, хто позавчора був у цьому лісі.

— «Повинні!.. Зобов'язані!» — посміхнувся Таманцев. — Сліди, можливо, ми й зберемо, а от людей… Хто вони? Ні! За три роки я не бачив жодного взутого в новенькі німецькі армійські чоботи. Може, це аківці?.. Чи німці? А може, просто дезертири!..

— А хто сказав, що в них рація?! — ні до кого не звертаючись, холодно відгукнувся Таманцев. — Особисто мені цей слід нічого не говорить. Це відбиток німецького чобота. Всього-на-всього! І не більше!..

Життя — до біса примхлива штука. Зрідка воно усміхається, але частіше обертається задом і показує свій характер. Як не дивно, цього дня воно нам усміхнулося.

З годину ми оглядали ліс в околицях джерела. В одному місці, на дорозі, Паша помітив неясні сліди чобіт. У траві на глинистій вологій землі вдалося розгледіти шість відбитків підошов. Вони виявилися ідентичними з поміченими біля джерела і такої ж давності.

І тут і там були сліди одного й того ж чоловіка. Очевидно, напившись, він пройшов у бік Кам'янки чи до смолярні; таке ми зробили припущення, роздивившись на карті. Можливо, це був один з тих, що вчора, мене там обстріляли. Але ж тут він, певно, був сам. Судячи з доріжки слідів, він ішов діловим кроком, зі швидкістю п'ять-шість кілометрів на годину.

Паша вирішив пройти в напрямку його руху до узлісся або навіть до Кам'янки. Розстаючись, я йому ще раз сказав, що потрібен текст дешифровки, він скривився, але промовчав.

Блінов і я вирушили на свої ділянки. Ми розійшлися, і гадки не маючи, що через кілька годин життя всміхнеться нам, та ще й як — на тридцять два зуби!

Навіть не знаю, що мене штовхнуло звернути на ту глуху стежину. Важко сказати, що в таких випадках спрацьовує — інтуїція чи верхнє чуття [10] Верхнє чуття (мисливськ.) — здатність собаки вловлювати запахи з повітря, а не із сліду. . Стежка була як стежка, заросла травою, і я весь час пильно дивився собі під ноги. Як і вчора, німецька протипіхотна міна з детонатором натискної чи натяжної дії найбільше хвилювала мій організм.

Дивно, як у високій, густій траві я помітив її. Ні, не міну, а звичайну ромашку з недавно обламаною головкою, що похилилася на стеблині сантиметрів за тридцять над землею. На ходу зачепивши, зломити її, напевне, могла й звірина, але я все-таки звернув туди, бо ще й розгледів у кущах слабкий просвіт. Не ступив і десяти кроків — галявина. Почав її оглядати і побачив під ліщиною зім'яту траву — квадрат, завбільшки як плащ-накидка. Я весь напружився — мабуть, такі відчуття бувають у собаки, коли він робить стойку. Я почав обшукувати все послідовно, обшарювати, розводячи бур'ян і гілки руками, і хвилин через двадцять збоку, за кущами, знайшов огірок — свіженький! Та ще й надкушений.