Володимир Богомолов - У серпні сорок четвертого...

Я відрізав шматочок, пожував і відразу ж виплюнув — гіркий. Тому його й викинули. Хай живуть гіркі огірки! Хай живуть сліди і речові докази!

Скинувши чоботи й штани, щоб не зазеленити, і запхнувши пістолет за пояс гімнастерки, я розбив галявину на сектори і за дві з гаком години п'ядь за п'яддю обповзав її всю і кущі під деревами, по краях. Я стер коліна, а ліве вмудрився обдерти, однак помучився недаремно. У високому густому бур'яні за краєм галявини я знайшов другий огірок, теж надкушений і, як я одразу ж переконався, гіркий, а за кущем, поблизу вим'ятої місцини, обгорілий сірник — свіженький! — і ледве помітні в траві залишки розтрушеного попелу.

Це схвилювало мене найбільше. Слідів багаття поблизу не було, очевидно, від сірника прикурювали або щось запалювали. Може, знищували аркушики шифрувального блокнота?..

Попелу виявилося як кіт наплакав, однак я все-таки зміг визначити, що він — на жаль! — не з паперу, а тютюновий: від цигарки чи сигарети.

Дорого б я зараз дав за той самий недокурок. Хоч усе довкола було оглянуто, я взявся знову обшукувати галявину…

Попереду, за кущами, він побачив старенькі стріхи двох якихось будівель, довгий тонкий журавель і зрозумів, що перед ним один із хуторів і що вийшов він на узлісся раніше, ніж сподівався.

Спрага мучила його, він попрямував до хутора, вирішивши напитися, а тоді на годину повернутись до лісу. Він пробирався кущами, коли несподівано там, біля будівель, хрипло надриваючись, загавкав собака, і крізь гілки майже водночас Андрій розгледів стару хату, а трошки праворуч і далі, метрів за двісті від себе, побачив двох військових, які підходили до хутора з протилежного боку. Він спостерігав за ними якусь мить, встиг помітити речовий мішок за плечима в одного, і саме тут ріг хати затулив їх.

Андрій заквапився, беручи трохи праворуч, щоб, не виявивши себе, опинитися з другого боку хати, де вже чулися голоси; хтось двічі крикнув на собаку, але він, не змовкаючи, гавкав і заглушав слова.

Орієнтуючись на замшілу стріху та високий журавель, він пройшов ще і зупинився. Підійти ближче не зважився — міг почути собака — і почав шукати місце для спостереження.

Вибрав корявого дуба з товстим стовбуром і густою, крислатою кроною. Високі кущі впритул підступали до дерева, оточуючи його внизу, мов курчата квочку.

Пробравшись ліщиною до дуба, Андрій без шуму виліз на дерево і припав до одного з просвітів у листі.

Військові, скинувши гімнастерки і однакові вицвілі сині майки, обливалися водою біля криниці, перед хатою. За обмундируванням це були офіцери, але в яких званнях, Андрій здалеку розгледіти не міг. Він пошукав очима речовий мішок, та не знайшов, певне, його занесли до хати.

І тут Андрій побачив господаря: щуплуватого, непоказного чоловіка, босого, в темно-синіх штанях і сорочці без пояса. З глечиком у руці він виліз із льоху і, проходячи подвір'ям до хати, накричав на собаку, однак це на того ніяк не вплинуло.

Старший з офіцерів був середнього зросту, років, напевне, сорока, міцної статури чоловік з витягнутим носом на примітному, зовсім круглому обличчі й короткуватими ногами. Молодший — юнак, трохи вищий на зріст, худорлявий, на вигляд років двадцяти, із світлим, зачесаним назад чубом.

Вони з неприхованим задоволенням хлюпали водою в обличчя, терли шию, плечі, про щось неголосно перемовлялися, — жодного слова Андрій не розібрав. Собака — великий, кудлатий псисько, прип'ятий ланцюгом до буди біля клуні, — час від часу гавкав, але вже без попередньої люті, а так, з обов'язку.

Ще раз з'явився хазяїн, пройшов до сарая і незабаром повернувся, несучи миску з яйцями. Офіцери слідом за ним зайшли до хати, й Андрій почав розглядати хутір.

Приземкувата, убога хата з напівпрогнилою дранкою на даху, низькуватими дверима і трьома невеликими віконцями на фасадному боці.

Поряд містилися: льох із запалим погрібником, поставлена в зруб клуня, хлів з перекошеними дверима, а за ним — десяток низькорослих яблунь.

Будівлі й огорожа добряче почорніли від часу, дахи світилися дірками; все на вигляд було запустіле і злиденне.

Праворуч метрів за триста за деревами виднівся ще хутір, звідки, здається, й з'явилися офіцери.

«Хто вони?.. Чого прийшли?.. Які стосунки в них із господарем?..» — розмірковував Андрій: у зовнішності офіцерів, у їхній поведінці не було, здається, нічого, що могло б внести ясність у ці питання.

Минуло доброї півгодини, з хати ніхто не виходив, і він далі сидів на дереві. З сусіднього хутора долинав неголосний спів — тужливо-жалібний дівочий голос: