Володимир Богомолов - У серпні сорок четвертого...

Спрага мучила його, руки й ноги геть заніміли. Щоб змінити позу, він переступив ногою, гнилий сук уломився, й Андрій мало не зірвався вниз — ледве встиг схопитися задерев'янілою, тремтячою від довгого напруження рукою за гілку над головою. Він одразу завмер, але собака почув тріск і зайшовся хриплим лютим гавкотом.

Він не змовкав і рвався з ланцюга в тому напрямку, де на дереві сидів Андрій, навіть коли вийшов господар. Той сказав щось йому, однак собака все гавкав і рвався.

Лише тепер Андрій догадався, що вітер тягне від нього до хати, що пес почув чужого і тепер не втамується. Бракувало ще, щоб його виявили! Він побачив, як господар нагнувся до буди, можливо збираючись відчепити ланцюг. Андрій буквально впав з; дерева і кинувся до лісу в напрямку Шиловичів…

Я згаяв ще з годину, намагаючись знайти недокурок, та все марно.

Я міг напевне сказати, що не так давно, судячи з усього, позавчора вдень, тут побувало двоє чи троє, сиділи, курили і їли. Причому це стріляні горобці й досить обережні. На місці вони не залишили ні клаптика паперу, ні недокурка, ні слідів їжі. Огірки, що виявилися неїстівними, закинули далеко, за край галявини, а обгорілий сірник засунули в густий мох за кущем — виявити їх без уважного обшуку практично неможливо.

Така завбачливість зміцнила в мене думку, що ті, хто був тут, старалися не наслідити, і більше того — породила надію, що я натрапив на місце виходу рації в ефір. Хоча від цієї галявини до трикутника помилок [11] Трикутник помилок — трикутник, що утворюється синхронно точками перетину вистежувальних пеленгів на розшукуваний передавач. визначеного при пеленгації вистежувальними станціями, було не менше кілометра.

Як і годилось, я спробував змоделювати дії цих людей і «розгорнув» рацію; припустивши, що передавач був там, де зім'ята трава. Скинувши знову чоботи, я облазив дерева край галявини на захід і на північний захід від цього місця, особливо уважно оглядаючи гілки, від нижніх до самої верхівки, та, хоч як я старався, ніяких слідів закидання антени так і не знайшов.

А якщо мої припущення помилкові і в тих, хто побував тут позавчора, не було з собою ніякої рації? Я стояв босий посеред галявини, спонукаючи свої звивини до посиленої мозкової діяльності.

Я розумів, що з огірків, сірника та вим'ятої трави кожуха ще не пошиєш. Поки що все це — фактики в світі галактики! А вона велетенська і нескінченна…

Роздумуючи, я спинився поглядом на двох високих ліщинах і на дубкові кроків за п'ятнадцять від вим'ятого місця. На них я не лазив — не витримали б, та й росли вони осторонь від «розкинутої» мною антени.

Не без зусиль пригинаючи, я почав по черзі оглядати їх і на другій ліщині на висоті, метрів чотирьох у заглибині розсошини двох верхніх гілок побачив те, чого шукав: пошкоджено кору, свіжий слід — як пропиляно, — закидали дротяну антену з важком, а потім стягували.

У такому велетенському глухому масиві зусиллями всього лише трьох чоловік виявити на другу добу місце виходу рації в ефір — все одно що знайти голку в стозі сіна. Чи виграти сто тисяч на лотерейний квиток. Подумки я собі аплодував: з радощів мені хотілося плескати себе по стегнах і кричати: «Я великий з великих!»

Емоції емоціями, а справа справою. Діставши один з манків, я підладився і, наслідуючи голос самки рябчика, засвистів:

— Ті-уу-ті… Ті-уу-ті… Ті-уу-ті…

Почекавши з півхвилини, повторив клич, і тут же здалеку почулися у відповідь погукування самця:

— Тії-тії-тіу-ті… Тії-тії-тіу-ті…

Наші умовні сигнали означали приблизно: «Бажано, щоб ви були тут». — «Іду». — Прийнявши мій поклик, капітан уже пробирався до мене через ліс. По звуку — він був від мене десь за кілометр.

Поки він ішов, я вів пошуки далі. Під кущами, при виході на стежку, я помітив на землі крихти махорки і товченого перцю — присипали сліди — і знову подумав про обережність і завбачливість людей, що тут побували. Я повзав рачки в лопушистому бур'яні, визбируючи крихти: час від часу я подавав манком сигнали, щоб капітан міг на ходу уточнювати напрямок руху.

Раніше за Пашу, на моє вдоволення, з'явилися справжні рябчики: старий і два молодих півники, симпатичні, з гарними попелясто-сірими хвостами. Перелітаючи з дерева на дерево, вони досягли краю галявини і, побачивши людину, вмить зникли.

Паша навіть не намагався приховати своєї радості. Не кажучи нічого, я показав йому вим'яте місце, сірник та огірки, а тоді пригнув ліщину; він побачив поріз на корі й не стримався — обняв мене. — Такого за ним не помічалося, і я це оцінив.