Володимир Богомолов - У серпні сорок четвертого...

— Ну а далі? — пошепки спитав я.

Ми обнишпорили все довкола, облазили кущі й усі стежечки в радіусі не менше п'ятисот метрів, та нічого більше не знайшли. Наче ті, хто вів передачу, не ступали потім по землі, а знялися в повітря чи взагалі розтанули. Теоретично ніби й неможливо не наслідити, але це лише теоретично…

Я знав, сьогодні ж до вечора в Москві стане відомо, що в такому-то лісовому масиві, великому і непрохідному (це відзначать неодмінно), ми знайшли місце виходу рації в ефір, і в повідомленні, напевне, згадають і моє прізвище… Це, звичайно, приємно, ну а далі?..

По суті, поставало з десяток запитань, на які ми повинні були б тепер відповісти. Однак на троє з них, мабуть найголовніших, ми не могли б сказати нічого певного:

звідки прийшли і якою дорогою пішли ті, хто вів передачу?

скільки тут було чоловік (два чи три?) й, основне, хто вони?

звідки і хто міг бачити їх на підступах до лісу?

Втомлені й голодні, ми мовчки поверталися надвечір до Шиловичів. Ми були чисті перед начальством і перед Москвою, як ангели. А користі поки що з цього — дуля й гуля…

Не доходячи до Шиловичів, Андрій звернув із узлісся ліворуч, де над гайком здіймався легкий димок. Незабаром крізь кущі він розгледів затишну галявинку, почорнілий котел над багаттям і кремезну постать Хижняка з ополоником у руці. На траві біля вогню стояли наготовлені чисті алюмінієві миски. Ні Альохіна, ні Таманцева ще не було, й Андрія це дуже засмутило.

Ідучи від хутора, він квапився сюди, щоб сповістити про офіцерів, а далі, як він сподівався, все робилося б на розсуд Альохіна чи Таманцева. Сам Андрій при всьому бажанні не міг визначити, наскільки ці офіцери становлять інтерес і чи треба ними займатися. Та Альохін і Таманцев ще не повернулися, й виходило недобре.

Андрій взяв у машині бінокль, вийшов кущами на обніжок поля і влігся під ліщиною. Просто перед ним широкою смугою розкинувся незасіяний лан, праворуч виднілося шосе, ліворуч — край лісу.

По шосе час від часу проїздили машини, навантажені боєприпасами, ящиками й мішками з продуктами. Тупорилий тягач поволі буксирував громіздку артилерійську гармату, потім з боку Ліди на північний захід потягнувся стрілецький полк.

Лежачи під кущем, Андрій у бінокль розглядав солдатів на шосе. В повному бойовому спорядженні, обвішані автоматами, малими саперними лопатками, поясними сумками і з речовими мішками за спиною, вони крокували рота за ротою, колонами по чотири, розмірено і без поспіху.

Де ж вони будуть через тиждень?.. За Маріамполем, біля Шауляя чи, може, під Сувалками?..

Андрієві згадався рідний гвардійський полк, в якому він провоював майже рік і де знав майже всіх офіцерів, багатьох сержантів, солдатів; згадалися бійці його, Андрієвого, взводу. Де вони зараз?..

«Тепер би йти та йти… На захід!.. А тут!.. Шукай та підзбируй недокурки…»

Тужливий смуток огорнув Андрія. Остання підвода полкового обозу зникла за поворотом, і шосе на якийсь час обезлюдніло, а Андрій у журливій задумі все лежав, опустивши бінокль і задивившись удалину…

Він опам'ятався, зачувши на галявині голоси Альохіна й Таманцева, і оглянувся. Таманцев підходив до вогнища швидкою пружною ходою, так легко й бадьоро, наче цілий день відсипався десь поблизу і, щойно прокинувшись, квапився до вечері. Андрій подумав, що Таманцев зараз чи після вечері буде ще обов'язково не менше як півгодини тренуватися з силового затримання, з «розхитування маятника», з різних стрибків, фінтів і перебіжок, буде до третього поту виробляти суплес [12] Суплес — гнучкість тіла. Виробляється спеціальними тренувальними вправами, які сприяють збільшенню рухливості хребта і еластичності міжхребцевих хрящових дисків, усього суглобно-зв'язкового апарату і м'язової системи. , і Андрій з особливою прикрістю відчув свою неповноцінність.

Треба було встати й підійти. Вивільняючи занімілу руку, Андрій перевернувся на бік і при цьому мимоволі повів поглядом ліворуч. Полем від лісу до шосе, кроків за двісті від Андрія, йшли двоє. Андрій машинально підніс бінокль до очей і завмер від несподіванки, а наступної миті відсунувся за ліщину; це були ті самі офіцери, яких він бачив годину тому на хуторі край лісу. Причому — він помітив це одразу — речового мішка в них не було!

— Т-товаришу к-капітан, сюди! — повернувшись, схвильовано покликав Андрій. — Ш-швидше.

Альохін підійшов і, взявши простягнутий йому бінокль, став за кущем біля Андрія; враз тут же опинився Таманцев.