Андраш Беркеші - Агент №13

Казимир сидів, знесилений. Спробував підвестися, але ноги не тримали його, і він знову сів, заховавши обличчя в долоні.

— Не треба мене захищати, — попросила жінка. — Я заслуговую на покарання. У розпачі людина здатна й до підлості.

— Виходить, усе це через мене? — різко запитав Казимир. — Але при чому тут я? Я не просив матір, щоб через мене вона посилала когось убивати людину. Якесь зачароване коло! Тепер я розумію, чому мовчить Салаї. Знає, що ти його не викажеш, бо інакше виказала б і себе. А проти нього немає інших доказів.

Губер подав знак жінці, щоб вона заспокоїлась, і підійшов до інженера:

— Я розумію вас. І все ж раджу вам не втрачати; голови.

— Не треба мені ваших порад, — роздратовано відріз Казимир. — Я вже ситий по горло порадами! — Він підвівся, підійшов до дверей і сперся об одвірок.

— Гаразд, не радитиму вам нічого, але подумайте ось про що. — І, не дочекавшись, що скаже Казимир, у такому ж тоні повів далі: — Ситуація дуже складна. Ви розміркували цілком вірно: Салаї мовчатиме, бо ваша мати не викаже його. Але цей магнітофонний запис…

Казимир обернувся, наче його вжалили:

— Що ви хочете робити з отим записом? Ви ж краще за всіх знаєте, що Меннел брехав!

— Знаю. Звичайно, знаю. Але з запису цього не видно…

Казимир знизав плечима.

— А мені байдуже, — сердито буркнув він, підходячи до стола і наливаючи собі коньяку. — Віддайте цю стрічку полковникові, коли хочете. Мені все одно. Після всього, що я почув, мене вже ніщо не хвилює.

— Пане інженер! Може, це вас і не хвилює, — підвищив голос Губер, — але мене хвилює. Я приїхав сюди з завданням вирвати вас із тенет Брауна.

— Хто вам це доручив? — спитав Казимир.

— Ваш батько.

Настала мертва тиша.

— Мій батько? — тихо перепитав Казимир і витріщився на Губера. Перевів погляд на матір, потім на професор Таборі. В горлі йому пересохло, язик ніби прилип до піднебіння. — Мій батько живий?

— Так, — відказав Губер. — Живий і здалеку береже вас.

— Ти знала про це? — звернувся він до матері. Потім повторив, глянувши на професора. — І ви знали?

— Знала, — тихо відповіла жінка.

— Чому ж ти мовчала? Чому таїла від мене?

— Ми не хотіли зробити тебе нещасним, — відповів професор. — Не хотіли, щоб ти знав, що твій батько був фашистом. Про це краще і тепер не говорити…

— Але я хочу знати, ким був батько! Хочу все про нього знати!

— Стривайте, пане інженер, — встряв у розмову Губер. — Ваше бажання законне. Ви маєте право все знати про батька. Поки що вдовольніться тим, що він живе у Сполучених Штатах Америки. Ми з ним друзі. Ваш батько — офіцер американської секретної служби. Колись був угорцем, а зараз громадянин Сполучених Штатів. Увесь час він стежить за вашим життям, тому і дізнався, що замислив Браун. Сказав про це йому я. Ми все обміркували і вирішили допомогти вам, матері та дядькові. Прошу, вірте мені. Вам відомо, що я виказав органам агентів Брауна. Це було зроблено заради вас.

— О боже! Я, здається, збожеволію! — гірко вигукнув інженер. — Моя названа мати — німецький агент, батько — американський. — Він різко обернувся до Таборі: — А ти чий агент? Можеш мені спокійно сказати! — Потім махнув рукою і, глянувши на Губера, тихо попросив: — Розкажіть про батька…

— Сину, — схвильовано перебила його Бланка. — Я потім усе тобі розповім, але спершу послухаємо про інше. Час мішає, а панові Губеру треба їхати. Ідеться про нашу долю…

Казимир знову сів, затуливши обличчя руками.

— Якщо проведете мене до кордону, я охоче розкажу вам про батька, — сказав Губер.

— Ні, — заперечила Бланка. — Казимир залишиться тут. Я сама розповім йому все і про батька, і про рідну матір. А вам, пане, час уже вирушати.

В цю хвилину, весело розмовляючи, до кімнати увійшли Шалго з Лізою.

— Добривечір шановному товариству, — привітався Шалго, знявши з голови свій поношений солом'яний капелюх. Потім звернувся до Губера — А я вже думав, що ви поїхали, не попрощавшись. Сядьмо, Лізо, — він показав на диван і сам сів поруч.

— Я саме хотів запросити тебе сісти, — відповів Таборі замість Губера, хоч зовсім не був радий приходу Шалго і не мав жодного бажання прикидатися веселим. Але ж треба було тримати себе в руках, щоб гості не помітили, які події тут відбувалися щойно.

Шалго, побачивши на столі пляшку, із сяючим виглядом вигукнув:

— «Мартель»! Подивись-но, Лізо!..

— Не будь нахабою, — відказала Ліза. — Ніби вперше в житті бачиш коньяк.

— Але «Мартель» я люблю понад усе!