Андраш Беркеші - Агент №13

— Але до чого тут ми? — скинувся Таборі.

— До того, що дзвонили з вашого телефону, — буркнув. Шалго. — Погнали мене в Шіофок. Ще й наказали, щоб я був там рівно о десятій. Хіба не свинство жартувати так із старою людиною? Га?

— Але чому ви впевнені, що дзвонили звідси? — запитав Казимир.

— У разі потреби все можна точно встановити.

— Ви знову підслуховуєте наші телефонні розмови? — з обуренням вигукнув Таборі.

Шалго з удаваним переляком глянув на професора і почухав потилицю:

— Як би тобі пояснити… Дуже вже кортіло мені знати, з ким ви розмовляєте у ці дні.

— Це незаконно! — скрикнув Таборі.

— Згоден, — кивнув Шалго.

— І ви їздили у Шіофок, дядьку? — спитав Казимир.

— Ні. Я поїхав у Фюред.

— Як це? Вас кликали у Шіофок, а ви поїхали в Фюред? — спантеличено промовив Казимир.

— Так. Бо дізнався, хто мені дзвонив, — пояснив старий. — Але спочатку я вийняв переривник.

Таборі удавано засміявся. Бланка, що нервово ходила по кімнаті, раптом зупинилася перед Шалго.

— Власне, чого вам треба? Скільки можна терпіти ваші штуки?

— Хіба не бачиш, Бланко? Він навмисно нервує вас, — спокійно пояснила Ліза.

— Навіщо?

— Такий вже у нього метод. Хоче, щоб злочинець сам зізнався.

— Злочинець? — підскочив Таборі. — Який злочинець?

— Наприклад, убивця Віктора Меннела, — підказала Ліза.

— Балінт твердить, що вбивця — торговець антикварними речами з Мюнхена, якийсь Еріх Фокс, — встряв у розмову Казимир. — Він заволодів отим скарбом і чкурнув на Захід.

— Балінт помилився, — промовив Шалго. — Це правда, що двадцятого липня, тобто в день убивства, Еріх Фокс дійсно покинув Угорщину. Але вчора він повернувся. Знаєте, від кого я це почув? Від П'єра Монтьє, який призначив мені побачення у Шіофоку. Отой француз, видно, добре освідомлена людина.

— Що ж то за француз? — спитав Таборі.

— Він мешкає в готелі «Шелле». А хтось подзвонив мені від його імені з вашої квартири. Той, хто дзвонив, добре знав, що П'єр Монтьє виїхав на два дні в Кестхей. Знав і те, що Балінт підозріває в убивстві Еріха Фокса, який двадцятого виїхав за кордон. Задум послати мене у Шіофок, певно, народився в його голові тоді, коли він дізнався, що пан Фокс знову в Угорщині.

— Але ж… — нервово вставив Казимир, — Балінт знайшов у машині відбитки пальців убивці, а в кімнаті Меннела…

— І в гаражі відбитки підошов, — підхопив професор.

— Балінт помиляється, — повторив Шалго.

— Якась химера! Всі, крім тебе, помиляються! — з іронією вигукнув Таборі і нервово переламав навпіл сигарету.

— То відбитки моїх пальців, — пояснив Шалго. — І сліди черевиків мої. Отже, Балінт помиляється. Вбивця не виїхав з Угорщини, і коштовності теж не у вбивці.

— А в кого ж? — спитав Казимир.

Шалго неквапливо запалив сигарету, задув сірник і глянув на Казимира.

— Вони в машині пана Губера, — спокійно відказав старий.

— У моїй машині? — Губер здивовано розвів руками.

— В цьому я переконався, — ствердив Шалго. — Коштовності у вашій машині, хоч Меннела вбили і не ви, пане.

Губер вдав здивованого.

— Але… як вони туди потрапили?

— У вас дипломатичний паспорт, ви можете вивезти їх без митного огляду, отже, коштовності поклали в машину ви самі.

Губер схвильовано заперечив:

— Присягаюсь, що я їх туди не клав!

— Хитрий ви чоловік, пане Губер, — промовив Шалго. — А що все це ви придумали геніально, то вже й казати нічого.

— Для чого ви мене провокуєте? Я видав вам шістнадцятьох агентів, рискував життям, на мене вчинено замах… Чого вам іще треба від мене?

— Так, ви нам видали шістнадцятьох агентів, — погодився Шалго, — але як плату за дипломатичний паспорт і дипломатичну недоторканність. Геніально! А чи видали б ви їх у тому разі, якби ми не знайшли рацію в машині Меннела?

— Не розумію, про що ви говорите.

— Про електричний диск. На ньому три помітки: плюс, нудь і мінус. Коли ви оглянули машину, стрілка стояла на мінусі. З цього ви зробили висновок, що ми шукали і виявили рацію. Зрозуміли ви й те, що в такому разі машину не можна забрати з собою. Тямущий агент у такій ситуації діяв би саме так, як вирішили діяти ви: розповіли нам, що Меннел був розвідником, тобто розповіли те, що ми і без вас знали.

— Але ж видавати агентів його ніхто не примушував, — встряв у розмову Казимир.

— Послуга за послугу! Губер виказав їх, бо й справді вирішив порвати з Брауном. Отже, для нього були важливі не агенти, а заховані коштовності. Їх він прагнув вивезти з країни. Отже, найголовніше було одержати дипломатичний паспорт.