Андраш Беркеші - Агент №13

— Ще одне, пані, — промовив Меннел. — Керівництво прийняло рішення законсервувати вас на кілька років як агента. Ваші функції передають Гейзі Салаї. Ви його знаєте?

— Ні, — відповіла жінка. — Навіть прізвища такого не чула.

— Він зараз у Балатонфюреді. Я викличу його сюди. Сьогодні я відправив з Будапешта листівку на його ім'я за підписом Сільвії. Текст, звичайно, шифрований. Салаї приїде сюди дев'ятнадцятого, він знайде вас. — Меннел вийняв з кишені блокнот і передав жінці. — Прочитайте і вивчіть текст напам'ять: це пароль.

Жінка пробігла очима угорський текст і миттю розшифрувала його: «Чекаємо вас в Емеді».

— Звідки ж Салаї знатиме, хто і де буде чекати на нього?

— Не турбуйтесь, — усміхнувся Меннел. — Я проінструктував його торік в Італії. Він має код і прочитає в цьому тексті дещо більше. Там сказано, що він має зустрітися з Бланкою Таборі. А дата…

— Сімнадцяте, — прочитала жінка.

— А сьогодні п'ятнадцяте. Це було вказано на поштовому штемпелі. Тобто різниця у два дні. Цю різницю Салаї приплюсує до сімнадцяти. Дуже просто! Салаї — відмінний агент. У нього тільки одна вада: до нестями ревнивий!

— Певно, є на те причини, — вставила жінка.

— Дурниці, — самовпевнено вигукнув Меннел. — Чого варті ці забобони в наш атомний вік! — Далі Меннел розповів, як він у Парижі познайомився з Беатою Кюрті і змусив її стати його коханкою, як він завербував дівчину, а та, в свою чергу, після повернення в Угорщину завербувала Салаї…

Мішали дні. Бланка уникала зустрічі з Меннелом весь час напружено думала над тим, як врятувати Казимира.

Нарешті, впавши у відчай, в один із вечорів вона зізналася братові, що вже давно працює на західнонімецьку розвідку, і розповіла з яким завданням приїхав в Угорщину Меннел. Однак бути щирою до кінця не наважилася, бачачи, як болісно сприйняв усе це брат. Навіть пошкодувала, що була такою відвертою. Таборі пообіцяв, що подумає, як зарадити біді.

В суботу після полудня приїхав Гейза Салаї. Він був дуже збуджений.

— Я нічого не робитиму, — схвильовано заявив він. — Де Меннел? Я хочу поговорити з отим негідником!

— Не вийде, — зауважила жінка. — Меннел не має наміру зустрічатися з вами.

— Сволота! Негідник! Певно, десь тепер розважається з Беатою.

— Вони ще з учорашнього дня разом, — збрехала Бланка. — Я й не знала, що та дівчина, яка прийшла до Меннела, ваша наречена.

— Де вони?

— Не знаю. Він влаштував її на якійсь квартирі. Чогось вони бояться, бо зустрічаються потай. Меннел має вас за йолопа. Я не знала, що ви її наречений. І справді свинство — відбивати наречену свого друга. Огидно! Та ще й проводити цілі ночі разом, — підливала масла огонь Бланка.

Увечері, коли Меннел уже збирався іти, Бланка сказала йому:

— Усе гаразд. Я говорила з Салаї. Але будьте обережні, бо Салаї підозрює, що його наречена тут, в Емеді, і ви її десь переховуєте. І ще одне: дав про себе знати агент номер сімдесят шість. Хоче терміново зустрітися з вами. Сказав, що матеріали передасть лише вам особисто.

— Коли?

— Завтра вранці о восьмій. Йому здається, що органи стежать за ним. Сюди він прийти відмовився, в людному місці теж не хоче зустрічатися. Просить, щоб ви чекали його біля трьох верб. Там, де ви купалися по обіді. Пропонує вам узяти напрокат човен і припливти туди.

— Навіщо аж туди?

— Бо звідти добре проглядається берег. Якщо помітите, що за ним стежать, не причалюйте, а пливіть далі за очерет. Сімдесят шостий сам підпливе до вас. Якщо ж не помітите нічого підозрілого, причалюйте зразу і виходьте на берег.

— Гаразд. Перекажіть йому, що я згоден.

— Візьміть з собою гроші, — сказала жінка.

Увечері Бланка кілька разів дзвонила по телефону до Салаї, але його не було вдома. Нарешті, після опівночі, вдалося додзвонитися. Бланка змінила голос, намагаючись наслідувати молоду дівчину:

— Хелло! Це Гейза?

— Так, Гейза Салаї. Хто говорить?

— Я гадала, ви впізнаєте мене по голосу. Та це не має значення. Я подруга Беати. Ми бачилися в Емеді. Увечері я зустрілася з Беатою, вона була з якимось німцем, якщо не помиляюся, його звуть Віктором. Добре ж вони обдурили вас! На вісім ранку вони домовились покататися на човні. Беата чекатиме на нього біля трьох плакучих верб. Знаєте, де це?

— Ні.

— Недалеко від вілли професора Таборі, в якого мешкає отой Віктор.

— Так, так, пригадую…

Жінка поклала трубку.

— О, якби я знав про це! — вигукнув Таборі. — Я не дав би далеко зайти тому божевіллю! Це ж вона тебе захищала, Казимире!