Ю Несбьо - Червоногрудка

— Ваша донька живе сама?

Харрі припнув язика. Фьоуке відпив трохи з кухля і повільно смакував кавою, не поспішаючи її ковтати. Стало тихо.

— З нею живе хлопчик. Олег.

Він дивився кудись удалеч і більше не посміхався.

Харрі поквапливо зробив для себе два висновки. Може, звичайно, занадто поквапливо, але якщо вони вірні, то по-перше, однією з причин, чому Сіндре Фьоуке переїхав до Майорстуа, був Олег. А крім того, у неї є коханець.

— Я не можу багато чого вам розповісти, Фьоуке. Як ви розумієте, наша робота…

— Я розумію.

— Добре. Я б хотів, щоб ви розповіли мені про тих норвежців, які були з вами в Зеннхаймі.

— Ех. Нас там було дуже багато.

— Про тих, хто ще живий.

Фьоуке посміхнувся:

— Не хочу здатися циніком, але тоді все набагато спрощується. На Східному фронті ми дохли як мухи. З мого взводу щороку гинуло відсотків шістдесят.

— О Боже, зовсім як лісові тинівки…

— Що?

— Вибачте. Будь ласка, продовжуйте.

Харрі сконфужено втупився в чашку.

— Штука в тому, що ймовірність на війні зростає по експоненті, — сказав Фьоуке. — Якщо тебе не вбили в перші шість місяців, твої шанси вижити в багато разів зростають. Ти вже не наступаєш на міни, пригинаєшся, коли біжиш по траншеї, прокидаєшся, почувши клацання затвора в гвинтівці Мосіна. І розумієш, що не треба бути героєм і що твій найкращий друг — це страх. Через шість місяців нас, норвежців, майже не залишилося, але ті, хто вижив, відчували: ми вже не загинемо на цій війні. І більшість з нас навчалися в Зеннхаймі. У ході війни хтось проходив навчання в Німеччині. А хтось прибував просто з Норвегії. Ті, хто приїжджав з Норвегії без жодного навчання…

Фьоуке похитав головою.

— Гинули? — запитав Харрі.

— Ми навіть не встигали вивчити, як кого звуть. Та й навіщо? Це важко зрозуміти, але навіть у сорок четвертому на Східний фронт потоком ішли добровольці, коли ми, хто був там, вже давним-давно зрозуміли що до чого. Вони, бідолахи, думали, що йдуть рятувати Норвегію.

— Я так зрозумів, що в сорок четвертому вас уже там не було.

— Правильно. Я втік. У тисяча дев’ятсот сорок третьому, під Новий рік. Я двічі побував зрадником. — Фьоуке посміхнувся. — І обидва рази опинявся не в тому таборі.

— Ви воювали за росіян?

— Так, воював. Я потрапив у полон. Ми там мало не померли з голоду. Якось вранці нас запитали по-німецьки, чи розуміється хтось на зв’язку. Я трохи тямив, тож підняв руку. Виявилося, що в одному полку загинули в бою всі зв’язківці. Всі до єдиного! Наступного дня я вже тягнув польовий телефон. Ми воювали в Естонії проти моїх колишніх товаришів. Це було під Нарвою.

Фьоуке підняв чашку і взяв її обома руками.

— Я лежав на пагорбі і бачив, як росіяни штурмують німецьку кулеметну позицію. Німці просто косили їх, як траву. Гори трупів: сто двадцять чоловік і четверо коней — лежали перед ними, коли нарешті кулемети перегрілися. Росіяни кололи німців багнетами — економили патрони. Вся атака тривала не більше півгодини. Сто двадцять загиблих. А попереду — інша позиція. І там відбувалося те ж саме.

Харрі бачив, як тремтить чашка в його руках.

— Я знав напевно, що загину. Причому за справу, в яку не вірю. Я не вірив ні в Сталіна, ні в Гітлера.

— Чому ж ви тоді пішли на Східний фронт?

— Мені було вісімнадцять. Я виріс у глушині, на далекому хуторі в Гюдбрансдалі, де не бачив майже нікого, окрім найближчих сусідів. Ми не читали газет, у нас не було книг — я нічого не знав. Про політику я знав тільки те, що мені розповідав батько. З усієї нашої рідні в Норвегії залишилися тільки ми, решта виїхали до СІЛА ще в двадцяті. І мої батьки, і всі сусіди були запеклими квіслінгівцями і членами «Національного об’єднання». Два мої старші брати теж туди записалися. Вони пішли в «Хірт» [44] «Хірт» — фашистська організація штурмовиків у «Національному об’єднанні» в 1940–1944 рр. , де їм дали завдання — вербувати в партію молодь, інакше їх відправили б на фронт. Так, в усякому разі, вони мені самі пояснили. Потім я дізнався, що насправді вони вербували донощиків. Але було запізно — тоді я вже їхав на фронт.

— А на фронті ваші погляди змінилися?

— Я б так не сказав. Більшість з нас, добровольців, думали переважно про Норвегію, ніж про політику. Для мене поворотний момент настав, коли я зрозумів, що воюю не за свою країну. Ось так, дуже просто. Тому битися за росіян мені теж було не набагато приємніше. У червні сорок четвертого, коли я служив лоцманом у талліннському порту, мені вдалося пробратися на корабель шведського «Червоного хреста». Я сховався в трюмі і пролежав там три доби. Я отруївся чадним газом, але прийшов до тями в Стокгольмі. Звідти я рушив далі, до норвезького кордону, самостійно, на свій страх і ризик. Це було в серпні.